Божественна комедія - Аліг'єрі Данте
Яке ще смерть не бралась розкладать,
І вже пройшов устріч пекельним силам.
40 А що мене осяла благодать
І проводжати забажалось Богу
Стежками, що не дано всім топтать, —
43 Не приховай, з чийого ти порогу,
Чого ж іще прошу від тебе я,
То це вказати нам з пітьми дорогу».
46 «Я був ломбардець, Марко на ім’я,
Любив чесноту, мудрості знайому.
Чи нині в них влуча стріла чия?
49 Хто обира наверх тропу відому?» —
Так мовивши, додав він: «Помолись
За мене, як дістанешся додому».
52 І я: «Клянусь, якщо дійду колись,
Зробити це, та зараз дай пораду,
Бо знов у мене сумніви знялись,
55 Та ще й сильніші, на мою досаду,
Бо правда слів твоїх без боротьби
З недавно сприйнятим доходить ладу;
58 Чеснота зникла, повен світ ганьби,
Як сказане тобою те ж доводить.
Він дихати не може від злоби.
61 А люд ніде пояснень не знаходить, —
Тож запитання не зневаж мого:
Чи то зірки, чи сам собі він шкодить?»
64 Зітхання в нього стало зойком: «О!»
І він почав: «Ти мною не погребуй,
Та світ сліпий, і ти – дитя його.
67 Ви завжди все приписуєте небу,
Мовляв, зірки весь час і тут, і там
Всім рухають на власну лиш потребу.
70 Тоді було б не дано зовсім вам
Свободи волі й вищої подяки
Діянням добрим, осуду – гріхам.
73 Зірки штовхають, не скажу – на всякий
Вас вчинок, а як навіть би й сказав,
То світло вирізня добра познаки.
76 Якби свободний вибір ваш повстав
Проти зірок уже в найпершім ділі,
То протягом життя б усе здолав.
79 Свободні, ви підлеглі вищій силі
Й природі кращій: вам вони дають
Думки, не зв’язані зірками в тілі.
82 Тож світ звертають на неправу путь
Самі живі, у смертних вад в полоні.
Простеж, як докази до цього йдуть.
85 Не роджена душа лежить у лоні
Того, хто з нею, мов дівча ясне,
Все бавиться, тримаючи в долоні.
88 Душа простенька, тямлячи одне:
Як радісно було Творця їй бавить,
Вернути прагне щастя чарівне
91 І помиляється буває: славить
Мізерне щось, звеличує без меж,
Як нею вождь а чи вузда не править.
94 Потрібні, як вузда, закони; теж
Потрібні трони, звідки б додивлятись
У Місті правди до священних веж.
97 Закони є, та хто б за них мав братись?
Ніхто, бо чільний пастир хоч жує
І ремигає, – він, проте, без ратиць.
100 Його ж отара верне на своє:
Як той же харч в вождя, що в неї зроду,
То іншого вона не визнає.
103 Отак призвів поганий напрям ходу
До того, що весь світ угруз в гріхах,
І винуватити не варт природу.
106 От Рим, що дав закони у віках,
Два сонця мав, по одному в окрузі,
Що світський осявали й Божий шлях.
109 Та перевищило одне в напрузі.
Меч воїнський і пастирське жезло,
Хоч зв’язані, але не стали друзі,
112 Стикаються безбоязно, та зло.
А що з насіння впізнають рослину,
Помисли, що із цього б нам зросло!
115 Де поять Адідже із По рівнину,
Колись жили там рицарства взірці,
А Федеріго як почав руїну,
118 То сповнились підлоти землі ці,
Там убезпечені лише бувають
Тремтячі перед чесністю людці.
121 Ще, правда, там три діди доживають,
В яких юнак воює з стариком,
Та, щоб Господь покликав, дожидають:
124 Коррадо да Палаццо з добряком
Герардо й Гвідо да Кастель, якого
Французи звуть ломбардським простаком.
127 Тож всім скажи, що римська церква вбога,
Силкуючись зліпити двоє влад,
Бруднить обидві і себе ж до того».
130 «О Марко, – мовив я, – з твоїх порад
Узнав я правду і закон той слушний,
Що спадки взяв у Левієвих чад.
133 Хто ж цей Герардо, мудрий, благодушний,
Уламок згаслих прастарих колін,
Лихій сучасності докір незрушний?»
136 І він озвався: «Обійдись без кпин
Або спокус, тосканцю, бо, здається,
Що згинув добряка Герардо й тлін.
139 Інакше він ніде у нас не зветься,
Хіба ще Гаїним ім’ям святим.
Ну, далі я не йду. Хай вам ведеться!
142 Я бачу, мерехтить зоря крізь дим.
Це ангел блискотить там поміж духів.
Мені ще рано зустрічатись з ним».
145 Він так сказав і більш мене не слухав.
ПІСНЯ СІМНАДЦЯТА
1 Згадай, як в Альпах потрапляв, читачу,
Ти в хмару й наставала сліпота,
Що всю породу відзнача кротячу;
4 Й коли густа, волога пара та
Нарешті рідшала і мерехтіла
Ясного сонця смуга золота, —
7 То уявляв уже ти лик світила,
Як я уздрів цю силу вогняну,
Коли на заході вона світила.
10 Я руку вчителя свого міцну
Вчував, виходячи з тієї тучі.
Вже низ гори готовий був до сну.
13 О ти, уяво! Мчиш мене на кручі,
Й нічого в захваті не чую я,
Хай з сотень сурм оркестри б’ють могучі.
16 Тебе хто зрушить, як мовчить чуття?
Та зрушить світло, небесам властиве,
А Божа воля вишле з небуття.
19 Обернення на пташку нечестиве,
Щонайгарнішу між пташок-співух,
Враз уявилося мені мінливе.
22 Та, зосередившись в думках, мій дух
Від мене все стороннє геть відкинув
І зовсім знечутив мій зір і слух.
25 В уяві десь розіп’ятий пролинув,
Що клекотіли в нім зневага, гнів,
Пиха, і, нерозкаяний, він гинув.
28 А поруч грізний Артаксеркс сидів
Із вірною Есфір’ю й Мардохеєм,
Славетним
