Божественна комедія - Аліг'єрі Данте
Заходить твій племінник полювати,
А здобиччю йому стають вовки.
61 Та й ну живе їх м’ясо продавати
І різать їх, немов старих тварин, —
У них – життя, а честь – у себе брати.
64 А гай стає з кривавих цих годин
Такий, що протягом тисячоріччя
Не зеленітиме ніколи він».
67 Мов той, хто, вражений сумною річчю,
Якийсь-то роблячи непевний рух,
Зміняє вираз радого обличчя, —
70 Так і душа, напружуючи слух,
Вмить засмутилась, знітилась без сили,
Почувши, що промовив гнівний дух.
73 Слова цього й лице того збудили
До них мою увагу, я й спитавсь,
Як звуть їх і чого б вони хотіли.
76 І дух, що з першим вигуком звертавсь,
Сказав мені: «Ти ждеш од мене звука,
Якого я від тебе не діждавсь.
79 Та Бог – твій захист і твоя зарука,
А благодать – як місяцевий лик;
Отож ти знай, що Гвідо я дель Дука.
82 Так пломінь заздрощів мене пропік,
Що як, бувало, бачу радість в кому,
Ти б в мене бачив зеленавість щік.
85 Я тут з того насіння й жну солому.
О людство! Чом кохаєшся ти в тім,
Коли йому завада – ось у цьому!
88 А це – Ріньєр, якого знатний дім
Да Кальболі пригадує смиренно,
Бо не зрівнятись у чеснотах з ним
91 Ані потомкам, що живуть шалено,
Ні всім, хто збудував собі житло
Між По й горою, й морем, аж до Рено.
94 Там всі ґрунти так зіпсувало зло
І стільки там отруйного коріння,
Що путнє щось уже б і не зросло.
97 Де добрий Ліцйо, Гвідо де Карпінья,
Манарді вчений, Траверсаро П’єр?
Перевелись романців покоління!
100 В Болоньї замість Фабро хто тепер?
В Фаенці, перейнявши Фоско вдачу,
Хто б зріс в мізерії й величним вмер?
103 Тосканцю, не дивуй, що гірко плачу,
Як Гвідо згадую да Прата я,
А Уголіно д’Адзо де побачу?
106 Тіньйозо Федеріго де сім’я?
Споруди Анастаджі й Траверсарі
(Там спадщина чеснот їх, де й моя!)?
109 А дами й рицарі! В якому чарі
Блискучих їх трудів і їх забав
Любов і чемність виступали в парі!
112 О Бреттіноро, чом ти не зникав,
Як вся твоя сім’я й ще дехто гідний,
Щоб ухилитись від злочинних справ?
115 Хвала Баньякавало – він безплідний.
А Кастрокаро – сором, Коньйо – теж,
Їх замок стане всяким графам рідний.
118 В Пагані знов родитимуть без меж.
Хоча їх Демон у труну з собою
Не візьме всю неславу їхніх веж.
121 О Уголін де’ Фантолін! З тобою
Гаразд, бо вже нема чого гадать,
Що вкриє хтось твоє ім’я ганьбою.
124 Іди, тосканцю! Хочеться ридать,
А не казати про нащадків злого!
Такі думки лиш серце нам гнітять».
127 Ми знали, що шляхетні душі строго
Пильнують нас; вони були німі,
То значило, що ми знайшли дорогу.
130 Нараз, коли ми рушили самі, —
Мов грім, що небо пронизав безкрає,
Розлігся голос у свинцевій тьмі:
133 «Хто стрінеться – мене забити має!»
І раптом щез, неначе грому вдар,
Що, хмару розпанахавши, зникає.
136 Ще слух наш не спочив од тих примар,
Як знов на всю загуркотало силу,
Неначе вдруге вдарило із хмар:
139 «Я – Аглавра, обернута на брилу!»
І крок назад ступив я, щоб зійтись
З поетом і вхопити руку милу.
142 Повітря заспокоїлося скрізь,
І він сказав: «Щоб людям не загинуть,
Міцні вудила їм би придались.
145 Але ви кидаєтесь все поглинуть,
І вудка ворога вас тягне враз, —
Вузда й поради мудрі марно линуть.
148 На себе глянуть небо кличе вас,
Показуючи світ в красі блискучій,
А ви у землю дивитесь весь час, —
151 За це вас і карає Всевидючий».
ПІСНЯ П’ЯТНАДЦЯТА
1 В ту мить, як третя скінчилась година
Й не відчинялось ще світань вікно
На сфері, жартівливій, мов дитина,
4 Як сонцю тут було, коли воно
До надвечір’я рухалося скоса,
А вдома північ залягла давно.
7 Проміння блиснуло нам просто в носа,
Тому що ми всю гору обійшли
Й світило нам на заході знялося.
10 Я, глянувши, що промені несли
Вогонь могутній тисячоязикий
І досі ще не бачені були,
13 Руками затулив собі повіки
І захисний зробив для зору вал,
І сяєво розбилося на бліки.
16 Як промінь, од води або дзеркал
Відбитий, скаче під небес склепіння,
Зберігши в цьому русі весь свій пал, —
19 Цим і відмінний промінь від каміння,
В якого зовсім не високий скік,
Як нам посвідчує мистецтво й вміння, —
22 У мене вдарили за бліком блік,
І світло, хоч відбите, так засяло,
Що вмить я очі відвернув убік.
25 «Це що там, милий батьку, заблищало
Яскраво і нестерпно для очей, —
Спитав я, – й за хвилину більше стало?»
28 «Засліплює тебе, як всіх людей,
Сім’я небесна, – відповів до мене, —
Вказать нам шлях і присланий оцей.
31 Ти скоро звикнеш бачити священне
Й блаженства з ним збиратимеш плоди,
Наскільки, звісно, це тобі здійсненне».
34 Ми ближче підійшли, і нам радий
Промовив ангел, чарівний на вроду:
«Тут ширше, ніж внизу, ідіть сюди!»
37 Я вчув, коли ми рушили по ходу,
«Блаженні милостивії»; цей спів
Та й ще «Радій, звитяжцю» йшли зісподу.
40 Підводячись з поетом, я схотів,
Аж поки досягнем щабля нового,
Послухати учителевих слів
43 І з запитанням підійшов до нього:
«Що дух з