Божественна комедія - Аліг'єрі Данте

Заходить твій племінник полювати,

А здобиччю йому стають вовки.

61 Та й ну живе їх м’ясо продавати

І різать їх, немов старих тварин, —

У них – життя, а честь – у себе брати.

64 А гай стає з кривавих цих годин

Такий, що протягом тисячоріччя

Не зеленітиме ніколи він».

67 Мов той, хто, вражений сумною річчю,

Якийсь-то роблячи непевний рух,

Зміняє вираз радого обличчя, —

70 Так і душа, напружуючи слух,

Вмить засмутилась, знітилась без сили,

Почувши, що промовив гнівний дух.

73 Слова цього й лице того збудили

До них мою увагу, я й спитавсь,

Як звуть їх і чого б вони хотіли.

76 І дух, що з першим вигуком звертавсь,

Сказав мені: «Ти ждеш од мене звука,

Якого я від тебе не діждавсь.

79 Та Бог – твій захист і твоя зарука,

А благодать – як місяцевий лик;

Отож ти знай, що Гвідо я дель Дука.

82 Так пломінь заздрощів мене пропік,

Що як, бувало, бачу радість в кому,

Ти б в мене бачив зеленавість щік.

85 Я тут з того насіння й жну солому.

О людство! Чом кохаєшся ти в тім,

Коли йому завада – ось у цьому!

88 А це – Ріньєр, якого знатний дім

Да Кальболі пригадує смиренно,

Бо не зрівнятись у чеснотах з ним

91 Ані потомкам, що живуть шалено,

Ні всім, хто збудував собі житло

Між По й горою, й морем, аж до Рено.

94 Там всі ґрунти так зіпсувало зло

І стільки там отруйного коріння,

Що путнє щось уже б і не зросло.

97 Де добрий Ліцйо, Гвідо де Карпінья,

Манарді вчений, Траверсаро П’єр?

Перевелись романців покоління!

100 В Болоньї замість Фабро хто тепер?

В Фаенці, перейнявши Фоско вдачу,

Хто б зріс в мізерії й величним вмер?

103 Тосканцю, не дивуй, що гірко плачу,

Як Гвідо згадую да Прата я,

А Уголіно д’Адзо де побачу?

106 Тіньйозо Федеріго де сім’я?

Споруди Анастаджі й Траверсарі

(Там спадщина чеснот їх, де й моя!)?

109 А дами й рицарі! В якому чарі

Блискучих їх трудів і їх забав

Любов і чемність виступали в парі!

112 О Бреттіноро, чом ти не зникав,

Як вся твоя сім’я й ще дехто гідний,

Щоб ухилитись від злочинних справ?

115 Хвала Баньякавало – він безплідний.

А Кастрокаро – сором, Коньйо – теж,

Їх замок стане всяким графам рідний.

118 В Пагані знов родитимуть без меж.

Хоча їх Демон у труну з собою

Не візьме всю неславу їхніх веж.

121 О Уголін де’ Фантолін! З тобою

Гаразд, бо вже нема чого гадать,

Що вкриє хтось твоє ім’я ганьбою.

124 Іди, тосканцю! Хочеться ридать,

А не казати про нащадків злого!

Такі думки лиш серце нам гнітять».

127 Ми знали, що шляхетні душі строго

Пильнують нас; вони були німі,

То значило, що ми знайшли дорогу.

130 Нараз, коли ми рушили самі, —

Мов грім, що небо пронизав безкрає,

Розлігся голос у свинцевій тьмі:

133 «Хто стрінеться – мене забити має!»

І раптом щез, неначе грому вдар,

Що, хмару розпанахавши, зникає.

136 Ще слух наш не спочив од тих примар,

Як знов на всю загуркотало силу,

Неначе вдруге вдарило із хмар:

139 «Я – Аглавра, обернута на брилу!»

І крок назад ступив я, щоб зійтись

З поетом і вхопити руку милу.

142 Повітря заспокоїлося скрізь,

І він сказав: «Щоб людям не загинуть,

Міцні вудила їм би придались.

145 Але ви кидаєтесь все поглинуть,

І вудка ворога вас тягне враз, —

Вузда й поради мудрі марно линуть.

148 На себе глянуть небо кличе вас,

Показуючи світ в красі блискучій,

А ви у землю дивитесь весь час, —

151 За це вас і карає Всевидючий».

ПІСНЯ П’ЯТНАДЦЯТА

1 В ту мить, як третя скінчилась година

Й не відчинялось ще світань вікно

На сфері, жартівливій, мов дитина,

4 Як сонцю тут було, коли воно

До надвечір’я рухалося скоса,

А вдома північ залягла давно.

7 Проміння блиснуло нам просто в носа,

Тому що ми всю гору обійшли

Й світило нам на заході знялося.

10 Я, глянувши, що промені несли

Вогонь могутній тисячоязикий

І досі ще не бачені були,

13 Руками затулив собі повіки

І захисний зробив для зору вал,

І сяєво розбилося на бліки.

16 Як промінь, од води або дзеркал

Відбитий, скаче під небес склепіння,

Зберігши в цьому русі весь свій пал, —

19 Цим і відмінний промінь від каміння,

В якого зовсім не високий скік,

Як нам посвідчує мистецтво й вміння, —

22 У мене вдарили за бліком блік,

І світло, хоч відбите, так засяло,

Що вмить я очі відвернув убік.

25 «Це що там, милий батьку, заблищало

Яскраво і нестерпно для очей, —

Спитав я, – й за хвилину більше стало?»

28 «Засліплює тебе, як всіх людей,

Сім’я небесна, – відповів до мене, —

Вказать нам шлях і присланий оцей.

31 Ти скоро звикнеш бачити священне

Й блаженства з ним збиратимеш плоди,

Наскільки, звісно, це тобі здійсненне».

34 Ми ближче підійшли, і нам радий

Промовив ангел, чарівний на вроду:

«Тут ширше, ніж внизу, ідіть сюди!»

37 Я вчув, коли ми рушили по ходу,

«Блаженні милостивії»; цей спів

Та й ще «Радій, звитяжцю» йшли зісподу.

40 Підводячись з поетом, я схотів,

Аж поки досягнем щабля нового,

Послухати учителевих слів

43 І з запитанням підійшов до нього:

«Що дух з