Сонети - Вільям Шекспір

Своїх думок — уборів золотих. Коли ж зоря, що креслить нам дорогу, Мені вділивши блиску дорогого, Любов мою одягне до ладу, Тоді вже сам я власними руками Її, у серці ховану роками, До ніг твоїх навіки покладу. 27
Стомившись працею, чекаю ночі, Щоб любий сон у ліжку віднайти, Та мисль моя заснуть тоді не хоче; Всю ніч до тебе зводячи мости, Вона іде шляхами пілігрима Крізь біль і сум, крізь темряву ночей. І, не змикаючи й на мить очей, Я бачу пітьму, що й сліпому зрима. В ній, щастя я шукаючи своє, Очима серця в темноті знаходжу Чарівну тінь, на самоцвіт похожу, — Від неї ніч прекрасніша стає. Так серцем вічно рвусь я за тобою, Вночі і вдень не знаючи спокою. 28
Як доступитися мені спокою, Коли важка утома не мине? Турботи дня і по ноча́х зі мною — І ніч і день пригнічують мене. Вони, чужі взаємно, тиснуть руки І, помирившись, проти мене йдуть: В роботі день не дав мені й дихнуть, А ніч вбива трутизною розлуки. Із лестощів брехав я без кінця, Що день на тебе чарами похожий, А темну ніч у пітьмі зловорожій До милого порівнював лиця. Та день щодня поглиблює розпуку, А ніч щоніч приносить більшу муку. 29
Зневажений і долею, й людьми, Плачем тривожу небеса даремне, Становище відреченого темне Клянучи, обмиваюся слізьми, Надіями багатшим прагну буть, Мінятись долею готовий з тими. Хто друзями оточений палкими, Кому лягла в мистецтві краща путь. Тоді, згадавши раптом я про тебе, Картаю сам себе за слабість ту. Від хмурої землі у висоту Я гімн, як жайворон, несу до неба. Я промінять ніколи б не хотів Твою любов на славу королів. 30
Коли на суд безмовно-тихих дум Встають далеких споминів тумани, — Приходить знов давно заснулий сум, І серце рве, і ятрить давні рани. Знов гаснуть очі від скорбот німих За друзями, що вже давно в могилі. Я марно жду в покірному безсиллі — Не прозвучить замовклий голос їх! Тоді оплачений рахунок горя Я з гострим болем відкриваю знов І знов плачу за дружбу і любов, За все, вже відшкодоване учора. Та лиш тебе побачу я на мить, — І сум засне, і серце не щемить. 31
У тебе в грудях б’ються ті серця, Які вважав я взятими землею, І та любов, що я простився з нею, Розквітла в рисах любого лиця. Далекі друзі! Скільки я в одчаї Колись пролив пекучих сліз по них. Пройшли роки, — і знов я, мов живих, Тепер в тобі усіх їх зустрічаю. Ти мавзолей, в якому знов живуть