Сонети - Вільям Шекспір

навпіл. Очам — що вхопить зорове сприймання, А серцю вже — сердечний пал кохання. 47
Мій зір із серцем підписав папір На подання взаємодопомоги, Коли без тебе голодує зір Або страждає серце від знемоги. Як зір ласу́є образом твоїм, То пригоща́ й союзника обідом. Щоб любі мрії розділить з сусідом, І серце зве союзника в свій дім. Притулок твій — моя уява й груди: Нема тебе — і все-таки ти в них, Адже з думок ти не втечеш нікуди, — Думки в мені, як ти в думках моїх. А думи сплять — ти в сни ідеш урочі, Щоб чарувать мої і серце, й очі. 48
Старанно я, готуючись в дорогу, Майно своє ховаю під замки, Щоб гість незваний до набутку мого Пожадливої не простяг руки. А ти — джере́ло муки і відради, Найбільша цінносте мого життя, Перед якою й золото — сміття, Тебе хто-будь, побачивпіи, украде. Куди ж мені сховать тебе? Хіба що В єдиний сховок — до моїх грудей, Щоб не наважився з лихих людей Привласнити мій скарб якийсь ледащо. Та скарбу цього не сховать ніде, — Його і в серці злодій віднайде. 49
В той час лихий (нехай він нас мине), Коли усі мої відкриєш вади, І зиск, і втрати зваживши, мене Позбавиш ти останньої відради, В той час лихий, коли, ідучи мимо, Ти збайдужа кивнеш на мій привіт, Як не мені, а вже комусь цвістиме Твоєї вроди молодої цвіт, В той час лихий свої зміцню я сили Визнанням вад і власної вини, Щоб ґрунтом зрад твоїх вони служили І проти мене свідчили вони. Покинути мене ти маєш право, — Чуттям твоїм я не знайду підстави. 50
Як важко їхати вперед мені. Таж верстви ці, лукаві лиходії, Мене щораз віддалюють від мрії, Від радості, що скрилась в тумані. Вже кінь давно стомивсь, бо на коні — Вантаж розлуки, туги, безнадії. Він стиха йде, неначе розуміє: Що дальша путь — безрадісніші дні. Кінь тільки рже на всі мої спонуки, І шарпають мене ті дикі звуки, — Сталь острогів так на коня не діє. О, скільки їхати іще століть?.. Ти десь позаду вже, моя надіє, А біль тупий попереду стоїть. 51
Вперед рвучись дорогами простими, Коня повільність виправдать я рад, Але тепер, вертаючись назад, Кажу йому: — Лінивство непростиме! До тебе вихор хай мене нестиме, Неначе з гір нестримний водоспад, Удари буду сипати, як град, Лише б стихію підігнати ними. Рвучись до тебе у зворотну путь, Злиденну шкапу миттю обженуть Крилаті прагнення — любові діти. Вони виправдують нужденну тлінь: «Від щастя їхати — потрібен кінь,