Сонети - Вільям Шекспір

Своїх я уст брехнею не поганив, Для порівнянь не брав так, як вони. Скарбів земних, перлин всіх океанів, Зірок і квітів ранньої весни. У вірші правда — над усе для мене, І я писав, що мила — чарівна, Хоча від матері лице натхненне, А не з небес отримала вона. Мою любов хвалити не годиться, — Вона не крам, що продають в крамницях. 22
Не вірю дзеркалу, що вже старий я, Твоєю ж юністю я молодий. Але як час твоє лице пориє, Упевнюсь я — кінець приходить мій. Твоя краса — це шати мого серця Що до грудей покладене твоїх, Твоє ж в моїх, наснаги повне, б’ється, Щоб довго ще я молодіти міг. Я думаю про нього щогодини, За нього я на все ладен, затям. Так ніжна мати за життя дитини Готова власним заплатить життям, У наших серць тепер життя єдине: Моє помре — твоє також загине. 23
Немов актор, що, збившися із ролі, Затнувсь на слові, з остраху мовчить. Чи як шаленець, на коротку мить, Упавши в лють, німіє мимоволі, — Отак і я забув про цілий світ, Мовчу, в любовному блаженстві млію. Мого чуття важкий солодкий гніт Закрив уста і поневолив мрію. Хай погляд мій іде замість послів Безмовним вісником палкого серця, — Він — лицар кращий на любовнім герці, Аніж полки гучних і пишних слів. Учись читати писане без мови, Очима слухать вісника любові. 24
Мій зір-митець відбив твоє лице На мого серця полотні незвичнім. І на зображення удале це Прийшовсь я рамою на віки вічні. Щоб свій портрет побачити в мені, Крізь маляра дивися на творіння, — Воно в робітні висить на стіні. Де, як вікно, твій зір пуска проміння. Там наші очі здружено трудом: Мої творили цей шедевр новітній, Твої ж, у грудях будучи вікном, Впускали щедро сонце до робітні. Метавсь митець і малював, що міг, Лише до серця не знайшов доріг. 25
Нехай комусь від щедрої планети — Високі титули, гучна хвала. Таких дарів не дістають поети, — Мені зоря любов твою дала. Цвіте, мов соняшник, в красі великій Улюбленець могутнього царя. Та куца ласка царського двора — Щез фаворит невдячного владики. Військовий вождь, по тисячній звитязі Лиш раз один розбитий у бою, В неласку падає, живе в зневазі, І владу, й честь утративши свою. Мені ж від зір найбільша честь припала: Твоя любов, велика і тривала. 26
О владарю чуттів моїх святих, Як свідчення і щирості, й любові До тебе йдуть посли мої письмові В одежі слів буденних і простих. Щоб гідно одягти посланців тих, Окрас не міг я віднайти у слові, Тож не шкодуй убогому послові