Сонети - Вільям Шекспір

— душі і тіла вміст. 6
Не дай зимі нищівною рукою Весни й твоєї погубити шал. Жагою сповни будь-який фіал, Помнож скарби не літом, а весною. Це — не лихварство, гідне осороми, А з власної краси належний зиск, Це сил поновлення і юний блиск, Це десять Я навколо тебе в домі. Ти щастя десять би разів помножив, Якби відбився в десятьох синах. Що візьме смерть? Хіба нікчемний прах, Бо погасить твого вогню не зможе. Вродливий ти, тож не давай краси Під вістря невмолимої коси. 7
Поглянь на схід, як в сяйві благовіснім Лице вогненне ранок підійма, І вся земля тим променям навкісним Вітання шле, ясніючи сама. Зеніту дійде світла колісниця, Як молодість — найкращої пори, І ми за сяйвом повертаєм лиця, Рвучись душею й тілом догори. Коли ж з горба небесного поволі Світило стомлене іде на спад, Його красу забувши, мимоволі Ми до землі вертаємось назад. Пополудні й твою забудуть вроду, І сам помреш, як не поновиш роду. 8
Ти — музика, чого ж музичні звуки Печаль породжують в очах твоїх? Чом любиш те, що завдає лиш муки, Радієш прикрощам і прагнеш їх? Ті звуки, здружені в однім концерті, Твій дух бентежать, нищать супокій? В них докір лиш самотності упертій І докір безпотомності твоїй. Чи чуєш ти, як струни дружним ладом Озвалися на ніжний звук струни? Неначе пісню, посідавши рядом, Співають батько, мати і сини. І звуки ті без слів проголосили: «В твоїм житті не має соло сили». 9
Чи втримує тебе від шлюбу страх, Щоб не лилися сльози удовині? Якщо ж краса, не втілена в синах, Разом з тобою щезне в домовині, То безпотомною жоною світ Розпачливо ридатиме в жалобі. Син — втіха удовина: мужів цвіт Живе для неї в синовій особі. Не щезне скарб змарнований, о ні! Він тільки з рук перейде в інші руки. То гине світла врода повесні, Як не несуть її сини і внуки. Чи має добрі до людей чуття, Хто сам собі вкорочує життя? 10
Спростуй чутки, позбавлені підстав, Що, люблений, нікого ти не любиш І спадщину, що від батьків дістав, Ганебно так, так нерозважно губиш. Жорстокий вороже, в добрі своїм Вдаєшся ти до нищення й розбою, — Ти люто батьківський руйнуєш дім. Що мусив буть поновлений тобою. Змінися сам, тоді змінюсь і я. Чи треба ліпшого любові дому? Ласкавий будь, як зовнішність твоя, І стань господарем у домі свому. Змінись — таж любиш ти мене, віда́й, — І синові свої скарби віддай. 11