Сонети - Вільям Шекспір

Не виставить запеклим ворогам. Досягши верховин краси і сили, Лани незаймані ори і сій: Красуні лона радісно б відкрили, Щоб юний образ повторити твій. І проросте твоє найбільш тривале Нове життя і тіла, і душі. Якого внукам би не змалювали Мої убогі й немічні вірші. Віддай себе — і житимеш в століттях В малюнку власному — у рідних дітях. 17
Ну, хто ж колись повірить в ці слова, Хай щиро цноти в них твої відбиті? Мій вірш, як напис на могильній пли́ті. Твоїх ціннот усіх не відкрива. Коли б красу твою неповториму Зумів я повністю відбити враз, — Сказали б люди: «Бреше віршомаз, Сю вроду він списав із херувима». Взяли б на кпини зжовклі папірці, Немов дідка, що ласий на похвали. Та й казкою б нікчемною назвали Усе, що бачим на твоїм лиці. А хай твій син в далекі дні сягне ті, Ти житимеш і в синові, й в сонеті. 18
Рівнять тебе до літньої пори? Ти сталіший, чарівніший від неї. Весняний цвіт зірвуть лихі вітри, І літа мить мигне лиш над землею. Небесне око розсипа жарінь, А то сховається в часи негоди, — І на красу, бува, лягає тінь В мінливості примхливої природи. Твоєму ж літу в осінь не ввійти, Рокам краси твоєї не зітерти, І смерть тебе не годна досягти, — В моїх словах ти не піділадний смерті. Аж доки дишуть люди, бачить зір — В моїх словах ти житимеш, повір! 19
Левині пазурі притуплюй, з пащі Тигриної, о часе, зуби рви, Руйнуй всі витвори землі найкращі І фенікса спали в його крові. Спустошуй світ, і радощі, і горе, Людські утіхи знищуй без жалю, Хай твій леміш всю землю переоре, Що хоч роби, — лиш про одне молю: У злобі не карбуй чола ясного Моєму другові своїм різцем. Хай врода образу його земного Для всіх віків залишиться взірцем. Проте роби, о часе, все найгірше, — Я збережу його в безсмертнім вірші. 20
З природи примх — обличчя в тебе жінки, Владарю-владарко жагучих мрій, Жіночий серця віск і тільки вчинки, На щастя, зовсім не властиві їй. Ясні твої нелицемірні вічі, І промінь їхній золотить усе. Він погляди полонить чоловічі, Серцям жіночим болещі несе. Ти на жону Природою зачат, Вона ж сп’яніла, дивлячись на тебе, Та й додала щось любе для дівчат, У чім не мав я жодної потреби. Коли вже так, то поділи свій статок: Мені любов, жінкам — отой додаток. 21
Ні, я не йду тропою віршоробів, Що оди тчуть з фальшивої краси. Їй не шкодують неба для оздоби Здрібнілі і охриплі голоси.