Сонети - Вільям Шекспір

Вільям Шекспір
Сонети

Переклад з англійської

Переклав Дмитро Паламарчук

1
Ми пагінці плекаємо кущів, Щоб відновить красу троянди ними. Хай кущ старий і всохне без дощів, — Весною пагін молодий цвістиме. А ти, в свій блиск закоханий без меж. Марнуєш скарб, позичений в природи, І з голоду серед достатку мреш, Жорстокий вороже своєї вроди. Провіснику весняної снаги, Коротких днів окрасо нетривала, Твоя самітність нині в ланцюги Потік життя безжально закувала. Над світом змилуйся і дар краси Новим вікам назустріч понеси. 2
Як сорок зим, суворі й невмолимі, Чоло твоє поріжуть молоде, А врода юності більш не цвістиме І вже зів’ялим листом опаде, — Що скажеш ти, де молодості шати? Слова: «Я зберігав недбало їх» Ганебним будуть вироком звучати Тоді в устах, розтратнику, твоїх. Чи відповідь не краща від тієї: «Оце мій син, на нього подивись, В нім виправдання старості моєї І свідчення, яким я був колись». Раз по раз дивлячись на сина свого, Подібним станеш сам до молодого. 3
В свічадо глянь на свій дозрілий квіт, — Чи то ж не час тобі нащадка мати? Сівби уникнувши, обдуриш світ, Якусь жону позбавиш благодаті. Котра з дівчат не дасть під твій посів Свойого лона безколосу ниву? Та й хто б самозакоханий хотів Зійти в могилу, занедбавши жниво? Ти — матері свічадо, і вона Стрічає там свої далекі квітні. Так і до тебе юність чарівна Загляне в зморщок вікна непривітні. Не кинеш сліду в пам’яті людській, — То сам умри, і згине образ твій. 4
Ти, любий марнотрате, не владар Отого спадку, що марнуєш нині, — Природа щедра, та красу не в дар, А в позику лише дає людині. Чому ж, скупарю, зловживаєш ти Щедротами, що дані для роздачі? Чому ціннотам не даєш рости. Ховаєш скарб, як той лихвар ледачий? Ти — сам крамар і сам же — покупець. Сам — розкрадач у свого Я господі. Та як життю настане вже кінець, — Не станеш ти перед судом, як злодій? Свою красу — намарне вжитий скарб В могилу візьмеш ти, лихий скупар. 5
Всевладний час зродив краси взірець, Що досконалістю вражає зір. Тоді нищителем стає творець І нищить свій неперевершний твір. Це ж саме він під вітру дикий рев Жбурляє літо злій зимі до ніг, І пада лист, і стигне сік дерев, І всю красу вкриває мертвий сніг. Коли б не квітів запахущий хміль — Текучий бранець у тюрмі зі скла, — Забули б ми в морози й заметіль Красу весни, що квітами цвіла. У тій тюрмі зелений гине лист, Не пахощі