Божественна комедія - Аліг'єрі Данте

Яка погана під ногами путь!

73 Ми гору обійшли вже набагато,

І сонце рухалось куди хутчій,

Ніж міг наш розум клопітний гадати,

76 Коли сказав мені учитель мій,

За ким я йшов: «Зведи-но погляд вище,

Залиш своїх думок печальний рій,

79 Дивися, он підходить ангел ближче,

Служниця ж шоста дня – уже її

Скінчився строк – іде все нижче й нижче.

82 Вдягни в пошану слів своїх рої,

Бо вкаже він короткий шлях нагору,

А день біжить і цей, як всі твої».

85 Я звик, що він мене усю цю пору

Постійно вчить не гаяти хвилин,

І зразу осягнув пораду скору.

88 В убранні із сіяючих тканин

Наблизилась до нас істота біла,

Сліпучіша од всіх морських перлин.

91 Розкривши руки й розпростерши крила,

Сказала: «Йдіть, очищені серця,

Он сходини лежать – на брилі брила».

94 Як рідко має відгук мова ця!

О людство, ти ж споріднене лазурі,

Чом падаєш без сил од вітерця?

97 Тут ангел нас провів на сходи в мурі,

Змахнувши по чолу моїм крильми,

І мандри обіцяв нам непохмурі.

100 Як в місті із відмінним ладом, ми

До храму, що панує над долами,

По Рубаконте з іншими людьми

103 Підводилися зручними ходами

(Коли споруджені були вони,

Ні книг, ні мір не гидили ще плями), —

106 Так вирубані в товщині стіни

Тут сходини вели у друге коло,

Але цей хід занадто був тісний.

109 Пішли ми, й в серце захватом вкололо:

«Блаженні духом нищії» завів

Хтось раптом ніжним голосом зокола.

112 Ах, як цей шлях ні на один з шляхів

У Пеклі не скидався! Тут-то співи,

А там прокльони й стогони мерців.

115 Як рушили ми сходами терпливо,

Важкий внизу, в долині, кроку вдар

Враз незрівнянно легшим став, на диво.

118 Тож я: «Учителю, який тягар

Із мене знято, що пропали болі

І легко я дійшов би аж до хмар?»

121 Він одказав: «Коли ще й ті глаголі,

Які лишились в тебе на чолі,

Хоч майже стерті, зникнуть всі поволі.

124 Чим далі йти ми будем від землі,

Тим радісніш ногам і легше буде

Підводитися по крутій скалі».

127 І я вчинив тоді, як чинять люди,

Аби дізнатись, що на голові,

Коли на це їм вказують зусюди:

130 Вони підносять руку, а то й дві,

Щоб замінити з поміччю такою

Звичайні очі, тут недійові.

133 Я звів правицю, повен неспокою,

Шістьох лиш літер на чолі торкнувсь

З накреслених безсмертною рукою.

136 Помітив це мій вождь і усміхнувсь.

ПІСНЯ ТРИНАДЦЯТА

1 Зійшли ми аж на верх камінних сходів,

Де вдруге вужчала височина

Що розгрішає всіх, хто б нею сходив.

4 І тут карниз, дорога і стіна

Вилися, як і нижче, безкінцеві,

Але була в них менша довжина.

7 Художникові тут і сницареві

Роботи не було: каміння й брук

На колір видавалися свинцеві.

10 «Тут про пораду наш даремний гук, —

Сказав поет. – Стояти ж нам без діла —

Це завдавать собі лиш зайвих мук».

13 Приглянувшись до сяйного світила,

Узяв він віссю руху правий бік

І ліву обернув частину тіла.

16 «О ясне сонце, під яким я звик

Упевнено в дорогу вирушати,

Веди нас далі, як вело, – він рік. —

19 Ти, що світам даєш блискучі шати,

Хай з незліченних сяючих зірок

Нас твій лиш промінь має проводжати!»

22 Ми рушили й пройшли в короткий строк

Із милю (на земну узявши міру),

Бо воля нам прискорювала крок,

25 Як вчули ми, що дух шугнув по ширу,

Та бачити його не довелось, —

Скликав на бенкет він любові й миру.

28 Ще, пролітаючи, промовив хтось

«Вина не імуть» голосом високим,

І вітром слово мимо понеслось.

31 Воно ще чулось в мороці безокім,

А вигуку «Орест – це я!» ушам

Було не втримати хоч ненароком.

34 Спитав я: «Батьку, що за голос там?»

Аж третій поруч пролунав поволі:

«Любіть того, хто зло вчиняє вам!»

37 І добрий вчитель: «В цім карають колі

Гріх заздрощів і душам завдає

Бич, плетений з любові, гострі болі.

40 Вузда ж на грішників бряжчить своє,

І протягом покутної стежини

Подібних звуків, мабуть, сила є.

43 Та крізь повітря подивись на стіни

І ти побачиш, скільки тут сумних

Сидить, оперши о каміння спини».

46 Розкривши очі, я помітив їх,

Примушених до каменя тулиться,

В киреях, як на колір – кам’яних,

49 І, підійшовши глянути на лиця,

Почув: «Маріє, помолись за нас!»,

«Михайле, Петре, всі святі, моліться!»

52 Навряд чи хто знайшовся в наш би час,

В чиїх би грудях смуток не з’явився

Від тих, чий вигляд знов мене потряс,

55 Бо я, коли до них так придивився,

Що помічав їх кожний рух малий,

Відчув, як сум тяжкий крізь очі лився.

58 Здалось, в волосяницях всі були,

Підтримувані ближчого плечима,

І разом тиснулися до скали.

61 Так старцеві з незрячими очима

Під стінами розгрішних пожадань

Сліпий сусід чоло плечем підтрима,

64 Щоб не благанням і дощем ридань

Додати співчуття в серця високі,

А й жалюгідним виглядом страждань.

67 Як сонця не побачать сліпоокі,

Так небо глянуть не дало на світ

Цим тіням, лишеним у тьмі глибокій,

70 Бо вії в них в’язав залізний дріт,

Як шовк – в яструбеняти молодого,

Якому дику лють скоряє гніт.

73 Я бачив їх, не бачений, а з того

Занепокоївся, зніяковів,