Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

* *

*

Так буває: в радості чи в тузі,

Жевріє на серці не біда,

З весняною повіддю у лузі Краспоталю гілка молода.

Що його й недосвітом глушило,

І сніжком згинало до землі,

Але сонця золоте вітрило .

Обгорнуло листячка малі.

Ні, ні, цього я людям не повім,

Як ти прийшла до мене в гості в дім І освітилась посміхом дитяти,

І слід повіяв сном від рути-м’яти,

Як перша ласка у житті моїм.

Ти в піч оту з собою принесла Весни дихання краплею з весла,

І вечорів заграви янтаристі,

І шепіт вітру в тополинім листі,'

Мій день, мій вік, без імені й числа.

На вікна падав зір зелений рій.

— Ну, здрастуй в хату.— Підійди, зорій!

— Ну, як живеш? — А серце б’є луною,

І світ устав своєю глибиною

В очах твоїх, у посмішці твоїй.

* *

*

Кличуть знов дороги в полі,

І здається все мені,

Що прожив я не доволі У житейському вогні.

Мало брів у снігопади,

Мало знав холодних злив.

Що не дав я друзям ради І любов не долюбив;

Що когось образив люто,

Що комусь чинив на зло,

Що було.вдовіль осмути й мало радості було.

Ти прийшла у дні погожі,

Хай без цвіту й солов’я,

Стала в серця на сторожі,

Як провісниця моя.

Освітила кожен кутик,

Кожну рисочку чола,

Медяного хмелю жмуток Біля серця заплела,

В нас нема відмітки на папері,

Подала і хліба й солі, Цілувала щиро знов. Щастя рідне, сонце в полі, Молода моя любов...

І не каже в паспорті печать Про світання й ночі сизопері,

Що гарячим спогадом звучать.

Ніби хвиля, сонечком розкута, Бережки заилюпуе круті, їй мені — не гріх і не покуга,

Тільки щастя, так, як є в житті,

Як повітря, що вдихають груди,

Як у спеку дзвінкова вода,

Вісточка хороша поміж люди, Пагінка у лузі молода.

Із твоєю чистою любов’ю,

З усміхом, із пахощами кіс,

Мій широкий день у Подніпров’ю, На півнеба райдуги підніс!

* *

$

Я забув, що й плачуть з поцілунку, Що й хороше слово є рідня,

Ждав твоїх очей, немов рятунку, Посмішки твоєї наче дня.

Дні за днями і за літом літо,

Три, й чотири, й п’ять предовгих літ. Буйне серце, снами не сповите, Погляд твій несло, як заповіт.

Всі мої сподіванки й надії,

Слова цвіт, посіяний колись,

І розлуки, й весни молодії В погляді твоєму заплелись.

Є в любові гіркота й порада, Може, в інших —зайва похвала, А твоя ж людська ласкава звада Вже мене навік оповила.

ПІСНЯ ПРО РУШНИК

(З кінофільму «Літа молодії»)

Рідна мати моя, ти ночей не доспала І водила мене у поля край села,

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя дала.

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала, І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,

І зелені луги, й солов’їні гаї,

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,

І засмучені очі хороші твої.

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка, І засмучені очі хороші, блакитні твої.

Я візьму той рушник, простелю, наче долю,

В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука, і вірна любов.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.

МИ ПІДЕМ, ДЕ ТРАВИ ПОХИЛІ

Ми підем, де трави похилі,

Де зорі в ясній далині,

І карії очі, і рученьки білі Ночами насняться мені.

За річкою за голубою Дві чайки у хмару зліта,

В краю придніпровськім Ми стрілись з тобою,

Веселко моя золота.

Над полем зарошені віти Зелене верхів’я звело.

У парі з тобою ми будем любити Усе, що на душу лягло.

І стеляться обрії милі, ї вечір в ясній далині,

І карії очі, і рученьки білі Ночами насняться мені.

* $

*

Де вечорів настояні меди І врунь зелена кущиться за обрій,

До тих стежок, не думаючи, йди І клич мене в своїй надії добрій.

Там кожен дуб за мене відповість Шумним гіллям напругим проти бурі І кожна травка в подиху лазурі Тобі подасть за мене щиру вість.

І труд людський, пісень жаркий потік, Дніпровські далі весняного скресу Мойого серця подадуть адресу,

Бо я у них прописаний навік.

ФЕДЬКОВИЧУ

Дощ мине, відлине грім і спека, За вітрами зійдуть холоди. ' ,

В узголів’ї мертвого смерека ' Хилиться одна: туди-сюди.

Виросла вигиниста до неба, Станом рівна, вітами густа.

І хреста тобі зовсім не треба:

За життя важкого ніс хреста.

Не воздвигли монумента люди,-Хай співець легенько спочива, За життя йому давила груди • Тяжко, важко брила вікова.

Не шипшини пурпуроволикі Принесем із темних, курних піль, За життя топтав він терни дикі, Плач та біль несучи, плач та біль.

Досить з нього. У гарматнім гулі Ми приходим з ласкою в очах,

І земля, красуня, в караулі Вся в цвіту, і сонці, і в мечах!

* *

*

Увечері, де канівські гаї.

Співали голосисті солов’ї,

Співали так, що серце розривали, Вже натрудивши горлечка свої.

Вони сіреньким билися крильцем, Вони тремтіли серцем і тільцем, Що навіть мертве дерево в саду Черешню обіймало молоду.

А тут стояла вранішня пора,

А тут стояла канівська гора,

І вся вона, у солов’їнім свисті, Немов летіла у поля росисті.

Під чисте небо над Дніпром і далі І наче ті Тарасові скрижалі У солов’їних щебетах жили,

В зеленій руті, у барвінку, в м’яті, Де явори стоять немов на святі, Немов з’явились із нічної мли.

Ідуть зі мною друзі всі мої.

Я чую їх ласкаві тихі речі,

А солов’ї сідають нам на плечі, Співають і співають солов’ї.

І я вже сам у тихе розсвітання Весь перелився в їхнє щебетання, Тарасе, чуєш ти мене чи ні?

Я все життя горю в твоїм вогні, Якщо не так — то вибачай мені.

Я чув, Тарасе, шум твоїх гаїв,

Я бачив ранок, бачив мирні хати,

Де щебетали сотні солов’їв,

А не могли тебе переспівати.

Ми народились не в одній порі.

До тебе йдемо, як до свого дому. Витьохкують і мертвому й живому Ті солов’ї на канівській горі.

А літо йде полями і