Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

Серце моє трудне, не спи опівночі, Страждай мов каторжне, гнівом живи.

Пий мою молодість, слів моїх трунок, Тобі ж найдорожче — Вітчизна є.

Мрії завітні я дам в подарунок, Юнацьке, зелене, багате моє!

Щоб ти розквітло жагучим яр-цвітом, Глодом червоним та вітром-біжком. Затрепетало, як пташка літом,

Як пташка літом за синім лужком.

Якби я сто років прожив на світі Між друзів своїх, як дзвінких солов’їв,

Я взяв би з хмарини ясної блакиті І в колос пшеничний її заплів.

З’єднав би в єдине долини і скелі І жив би в роботі у різний час,

Хороші міста і сумні пустелі Збратав, як Вітчизна навчає нас;

Струмки поєднав би з широким морем, На сльоту осінню послав голубів, Березам моїм золотим, білокорим Подав би в пагілля мужність дубів.

Мандрівцю в бурані знайшов би указку, Матросу, щоб з моря вернувся знов. Щоб той, хто суворий, відчув би ласку,

А хто нелюбимий — пізнав любов. ,

Щоб сяла блакить у весняному небі Над дубом, над лісом, над шумом нив,

А в чорну посуху, бува, при потребі, Пшеничне колосся лисніло од злив.

А хлопцю засмаглому, брату-горністу, Подав би прохання у слові незлім,

Щоб сурма співала мені, комуністу,

Над милим трудом і над щастям моїм.

ЕПІЛОГ .

Коні ржуть на чорнім бойовищі.

Од копит одлунює луна,

І стріла хановська люто свище, Блискавкою путь перетин а.

За важким кривавим вихром голим Ломлять орди тишину топіль Понад нашим килиїмським полем *, Над вогнем Кахов'ок і Трипіль.

Там рубався прадід мій із ханом, Жив би я — і мій дзвенів би крик За пороховим густим туманом.

Де буркун і вітер-кочовик.

Землю розтривожили мотори,

У труді живе моя рідня.

Як мій прадід, крізь віки і гори,

Я шукаю молодого дня.

На цілинних землях наша сила,

На полях колгоспних — голоси, Земле рідна, що мене носила,

Що мене життям заколосила,

У майбутній вік перєиесиі

ІЗ ЗБІРКИ «СЕРЦЕ МОЄЇ МАТЕРІ»4, 1959 р.

ЗАПОВІТНИЙ САД

ЗВЕНИГОРА15

Минають весни і літа,

Живе Звенигора крута.

Гарячим сонцем оповита,

Несе віки полум’яні.

Панів злоба несамовита її не знищила в огні.

І, гнана чорними літами,

Вона, шматована катами,

Снагу таїла в глибині...

їй одягали пута куті,

Несли, як трунок, чорну лжу,

На велелюдному розпутті у Смертельну значили межу І через грати у закові,

В криваві дні Залізнякові2,

На серце сипали іржу.

Я народивсь не в тій годині,

Не в тій засмученій порі,

Хоч теж в полатаній свитині,

З нуждою сірою в дворі.

І слухав ніжну колискову І мову матері шовкову На молодій Звенигорі.

Уже стежки звивались вгору, Уже зоря у сиву ніч Зривала протемінь сувору З гірких нелюдських протиріч. Мені хлібця давав у домі Стрункий будьоинівець в шоломі В революційну буйну січ.

І в’яли смутки і турботи,

Як він повів мене у млі На ті звенигорські висоти, Малого хлопчика в селі. Десятки літ минуло в краю,

А серце б’ється, як згадаю Той хліб, і радощі, й жалі.

І в інший час важкого діла,

Як битва дні перетяла,

Вона для мене височіла,

Мені надією була.

У сталінградські сніговії Єднала рани', біль і мрії,

Неначе клекоти орла.

Я ие шукав її, мов казку,

Як інші, в злобній самоті,

Не одягав трагічну маску,

Як є невігласи оті;

Вона завжди була зі мною,

Як правда з піснею-луною,

На золотій моїй путі.

Я не губив її, нівроку,

Грудьми стрічаючи біду,

Мою Звенигору високу,

Мою веселку молоду.

Вона мені шляхи росила,

Вона мене в світи носила.

В людськім, у збратанім саду.

І якщо падав у знемозі,

Хиливсь притомленим чолом,— Вона вставала на дорозі Мені цілющим джерелом, Цвітком і хлібом в добрій згоді, І закривав мене в негоді її червіньковий шолом.

Та не про себе пісня та,

Живе Звенигора крута.

Ув інші дні вже інші кличі,

Та й обрій інший, ніж колись,

І чесні руки робітничі Із хліборобськими сплелись,

І сталь із колосом пшениці,

Як сріблом куті зоряниці,

У звенигорську сяють вись.

З її глибин, де димка сива,

Там люди, сповнені снаги, Жароту ярого заліза Перекували на плуги.

Литвом наповнені опоки,

. Немов розжеврені потоки, Влились в пшеничні береги.

І гук задиханих вагранок,

І домен клекіт на зорі Залізний кинули багрянок На молодій Звенигорі.

Важкий вогонь і крицю литу З’єднавши в мідь несамовиту В новій, небаченій порі.

І за минулого слідами Мій день змітає прах і ^лінь,

І за гречковими медами Рясних культур первоцвітінь,

В дніпровській руті, і в блакиті,

І в росянистім стиглім житі Нових століть лягає тінь.

Налиті соком, в’ються віти,

Ще в ніч посаджені глуху,—

Та встали ленінські завіти На лжу лукаву і лиху,

Вони, як промені багрові,

В людському серці, в пісні, в мові На українському шляху.

Душа і мова солов’їна —

Мій біль, і сни, й життя моє,

Де та Звенигора — Вкраїна—■ Поміж"народами встає,

Немов сестра, без сліз і муки їм подає ласкаві руки І серце щедрісне своє,

Добром налите. І не всоте Мені крізь віхоли й сльоту

Верстать важкі її висоти, її доріженьку круту,

І в щасті плакати, й, нівроку,

Стрічать Звенигору високу,

Мою Вкраїну карооку,

Земну любов мою святу!..

& «

Здавалось малому, чи снилось малому, не знаю,

Чи, може, легендою стало у нашому краю,

Як Ленін проходив між люди, заходив до хати,

Й водиці йому подавала у клопоті мати,

Й картоплю із хлібом та сіллю — вгощайтесь,

нівроку,—

Було тоді голодно в людях двадцятого року.

Здавалось малому чи снилось, не знаю, малому, Як Ленін проходив по полю в стернищі сухому, ,

А жайвір щебече, а сивий будяк посихає,

А жито, як рута, не смута зеленим вуском колихає.

І провесінь з Леніним, провесінь плеще низами,

І трактором борозну першу ведуть комнезами ‘.

Діди посивілі, як вічність, зійшлися охоче,

І прапор над нашим сельбудом тріпоче, тріпоче.

А в кузні готують чересла вчорашні повстанці,

А в небі зоря озуває червоні сап’янці.

Здавалось малому чи снилось, не знаю, малому, Пішли мої стежки-доріжки від отчого дому.

Що паростю билось, що врунню було молодою,

На доброму корені стало, не гнуте бідою,

Вогнем обпалилось, громи заховало у кроні,

В саду України схиляючи грона червоні.

Буває, в задумі, з новою тривогою вранці,

Бувало, в окопчику, в сніжній холодній землянці,

А всюди зі мною, як щастя, як