Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко
І вітер віє, і цвіте блакить.
І як мені з моїми солов’ями Твоє життя у пісню перелить?
О солов’ї на канівській горі!
ІЗ ЗБІРКИ «ПОЛУДЕНЬ ВІКУ», 1960 р.
И< *
Середина двадцятого віку, іди І постукай людині в незамкнену хату Не зловісним пожаром, не криком біди,
І не клекотом бою у ніч розіп’яту.
Сонце краще горить — серединою дня, Доспівають сади — серединою літа.
Ти ж мені і товариш, і брат, і рідня,
Вік двадцятий, надія, не горем сповита.
Я з тобою навпіл все життя поділю:
Хліб, і сіль, і краплину гіркого жалю, Краплю щастя — на двох і дихання любові, Клекіт серця мого розпашілого в слові.
. У твоє, у столітнє, як хочеш, віллю.
Тільки йди поміж люди, ставай на роботу І чолО не втирай від солоного поту.
Вік прожити — не ниву пройти гомінливу, Ну, а ти вже із нами пройди тую ниву!
РЯДКИ ПРО ЛЕНІНА
* *
*
Прийшли до нього в гості ходаки,
У личаках, у армячишках сірих, Оті, що по Рязанях, по Сибірах Нужду коптили не роки — віки.
Оті, що знали кайдани, й батіг,
І вітер гніву, що надію сіє,
І їм в очах світилася Росія Майбутніх здвигів і нових доріг.
Поклали в дар — не золоту парчу, Поклали хліб — дарунок Іллічу, Важкий житняк із остюком колючим, Як знак землі свободам неминучим, Як плуга знак і як проклін мечу.
І він той хліб, помазаний пірцем, Поцілував, підняв не для розлуки, Немовби землю рідну взяв, на руки І не стемнів, а просвітлів лидемі
* *
*
Матерії і людства творчий дух.
Землі хода в своїм орбітнім колі Тоді з’єдналась в свисті завірюх В один порив, в одну жадобу волі.
І ритм життя, і пошуки сторіч,
І муки щастя, й думи в самотині — Усе зійшлося на одній людині З ім’ям простим і людяним — Ілліч*
Нехай не знав я тих грозових літ, Пізніших днів узнавши кров і піт,
Та він живий веде мене й сьогодні,
І світ, як велет, вставши із безодні, Його ім’я несе як заповіт.
5{і
*
Час гіркий не в золоті скрижалів,
Ніч' совину банда пойняла,—
Отамани чорних ідеалів,
Мракобісся, підступів і зла.
І нелегко крізь важкі остроги,.
Крізь підпілля, кайдани й л}си Бачить промінь дальньої дороги, Розпізнати віщі голоси.
І нелегко на чужій чужині,
Недругів долаючи удар,
Воскресити віру у людині,
Нести іскру, що спахне в пожар.
Щоб пізніше, в гомін революцій, Мудрістю, якій дивує світ,—
Сиву землю, спопелілу в муці, Повернути до нових орбіт!
* *
*
Далеких днів відкотиться луна,
І бронзи тон притишиться, й на плити, Що ними йшли літа, як слідопити, Різець нові вкарбує імена;
Все суєтне на вічну ляже тлінь,
І зродить серце поритми могутні,
Над іншим віком зорі п’ятикутні Світитимуть шляхи для поколінь.
Та не різцем, не золотом у спадку, Його ім’я бери собі, нащадку,
І мисль, і правду, й ленінську мету,
Щоб ти колись, у інші дні суворі,
В його житті, немов краплину в морі; Пізнав душі своєї ясноту.
# *
Хай буде так, як він того навчив:
Із іскри — жар, з зерна — важкий налив, З' граніту — шлях, із квіту — теплий мед І зір людський, що прагне лиш вперед.
Хай буде так, як заповів для нас:
Із праці — щастя, з ночі — світлий час,
Із мислі — подвиг, з мудрості — вогонь,
І подих віку — вітром біля скронь.
Хай буде так, як діяв наш Ілліч:
Усмішка людям. Доброта із віч,
І для людини — щастя повні ріки.
Не відступи І стій на тім повіки!
* #
*
Змалював би я його не в затінку, Тільки б там, де квітня міражі,
Як то він мою стрічає матінку На старій обухівській межі.
Як вона вгощає пиріжечками,
Ленінові руку подає,
І тополі хиляться вершечками,
І майбутнє встало, як своє.
І Дніпро широкий, мов сторіченька, Грає, дзвонить на нових ключах,
Матері моєї темна ніченька Світиться у ленінських очах.
Біля неї я стою дитиною,
І жіноче слово плине вдаль:
День — як осінь, вік — із хуртовиною, Злиднів'тих не жаль. Надії жаль.
Слухає Ілліч слова суворії.
— Будем, мамо, з хлібом за столом! — І шумлять, шумлять вітри історії Над його задумливим чолом...
ПОЛУДЕНЬ ВІКУ
* *
$
Не ганьте, друзі, за непривітність, Що ніби часто скупий на слові,
Що в мене інша стає заквітність І навіть зорі йе малинові.
Ні, то у фарбі, в душевнім тоні І струни, й птиці нові курличуть,
І на житейськім моїм пероні Теплушки інші у далеч кличуть.
І я, напружений їх луною,
І я, відсвіжений далиною,
Немов солдат, що іде до бою, Найкращу зброю беру з собою.
Щоб вам же, друзі, принести в слові Ті ж самі зорі, що малинові,
І подих віку з новітнім громом,
Як свист ракети над отчим домом!
* *
*
Вже часто люди почали казати: чНа трьох дорогах в нього височінь; Зелена юнь, а там війна й гармати, А далі — мир, і жито, й далечінь, Мовляв — кружляє в певній течії, Мовляв — вертає на круги свої...
А що ж мені: забуть свої літа,
Ті янтареві, прозірні, дитячі,
Де лан кладе тугі снопи гарячі'
І вишнячок в долині зацвіта?
Де сніговиць важуча крутія Курить, мете шляхи на небокраї,
Сопілка в хаті грає, серце крає,
Тужиль моя і посестра моя...
І де я вперше вичитав слова,
Моєї мови золоті скрижалі,
І материнську пісню в тихім жалі,
Що й по сьогодні в серці як жива.
Хіба ж, скажіть, у тім моя вина,
Коли у груди вдарила війна?
Я, автомат узявши в тверді руки,
Сльозу ковтав, відчувши біль розлуки,
І гнівом жив, і горе пив до дна —
За хліб, за сіль, за кожен колосок,
І за тремтячий тихий голосок Дитячої жалоби, за криницю,
Завалену тілами у крові,
За те, що мертві встануть, як живі,
І принесуть тортурів багряницю На суд людський.
За все я горе пив: За попіл міст і за ридання нив,
За чорний холод в мерзлому окопчику,
За шлях бомбьожок вдаль без вороття, Де довелось мені, по суті, хлопчику, Також вбивать — і тим робить життя.
Те все на серці врізалось мені На довгі літа
