Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

Та ленінська посмішка в орному чистому полі,

І провесінь з Леніним, провесінь плеще низами,

І борозну людству виводимо ми — комнезами!

А жито налито, а броеті у соках до краю,

Із віком, із сонцем... Було це,— не снилось, я знаю!

МОЯ ВКРАЇНО І

Минає ніч, палає схід,

Нових століть багріє рань,

І України грізний хід Дзвенить в минулому з повстань;

То з чорних ярем, чорних пут Лунає крик: — Ми не раби! —

І стеле квітом первопут Революційної доби.

З кріпацьких днів, з шахтарських міст, Де боєм збитий небокрай,

На повен змах, на повен зріст Вставай, судьба моя, вставай!

Нехай простеляться в тобі Надії, й сни, й нові жнива,

Й дніпровські далі голубі,

Моя Вкраїно грозова!

II

Веди мене до тих доріг,

Як буде вранішня година,

Де я малим було — дитина —

У перший клас до школи біг.

І перших літер світлий жар Спахне у пам’яті потрошки,

А потім клич мене до дошки Чи подаруй мені буквар,

Що зветься «Сонечко». Веди,

Я закарбую ті сліди,

І клас, і парту у чорнилі,

Й потерті зошитки малі,

І піонерські, серцю милі, Тривоги, радощі й жалі, Юнацьку долю молодую В залізні літери вкарбую Й твоє дихання на землі,

Моя Вкраїно!

III

Ти ж веди Мене в рясні свої сади,

Хай стану явором твоїм, Гіллячки викину щасливі, Оберігатиму твій дім

У хвищі, в заметі і в зливі,

З ранковим променем зросту,

З росою в лузі не зів’яну,

Щоб бачить міць твою просту І душу дивно полум’яну; Почую поклик журавлів В блакиті неба, де ростиму,

І над роздолищем полів Твою красу неопалиму Побачу в радості. Візьми І вкинь в ріллю мене зернятом, І не кропи тоді слізьми,

А тільки дощиком крилатим Полийсь на груди. В темну ніч Тепло землі візьму до віч З твоїм диханням впереміжку, Де дальня даль неначе дим,

1 проросту не на обніжку—

На добру, на людську усмішку Пшеничним колосом тугим,

Моя, Вкраїно!

IV

Солов’їно Затьохкать дай. мені вночі, Струмків і рік твоїх ключі Віллються в серце відгомінно.

Тоді з півночі до світанку,

Від пізніх зір до ранніх зір, Шовкову тиху колисанку Я простелю у отчий двір.

Дитя вві сні розплющить очі,

І мати вийде як на те,

А милі коси ті дівочі Любов незнана заплете;

І добрі люди хлібом-сіллю Зустрінуть радощі мої,

І навіть бубни на весіллі Затьохкають, мов солов’ї!

V

Заліза дай мені і дай Снаги залізної у мову,

Там, де шахтарський небокрай Сталеву стежку пурпурову Землею стеле. У руді,

У чорних блисках антрациту,

Я чую міць в твоїй ході,

І дзвін, і клекіт спередсвіту,—

То світ ракетний проти бур І недосяжний шлях у леті,

То жар твоїх температур Льоди розтоплює планеті.

То ливарі і ковалі В січневі ночі, в ранки маю Могутній плуг кують землі Для дружби, щастя і врожаю.

А я із ніжністю в ці дні Ввіллюсь, мов крапля в рідні ріки, Лиш ти, як мати, дай мені В кипучім гарті, в пломені Снаги залізної навіки.

VI

За тих, що впали у бою Під жар землі і клекіт злий,

Ти душу лагідну свою В гарячу думу перелий.

Вони лежать біля'Дінця,.

Біля Трипілля і- Карпат,

Боєць обличчям до бійця,.

Як з другом друг, із братом брат,

Біля Чернігівських лісів,

Де рвались танки й тягачі, Далекий-поклик голосів ~

Мені' ввижається вночі,.

І, як живі, в фугасній млі Тривожать спогади, мої Сини російської землі,

Сини радянської сім’ї,

Вони ж за тебе...

В тиху даль,

В світанках димио-огняі-шх, Мільйоннодужий ревний жаль Пливе як-реквієм по них —

З сердець батьків і матерів,

З душі- дітей рида щосил. ...Могутні крони яворів Ростуть над спокоєм могил,

І колос п’є зелений сік,

І жайвір дзвонить з вишини;

Ти не забудеш їх вовік,

В труді і в святі спом’яни,

Моя Вкраїно!

VII.

Де б не йшов І де б не знав чужі краї,

Я бережу її любов,

Труди і помисли її.

І де б не,став я на поріг,

Все сняться ранки золоті,

І дзвін, і даль її доріг Мені за щастя у житті;

Лугів калинових луна,

Гдомеи жар, і злото жнив, Блакитних Десен ясина, Дніпровських заводей заплив;

І в серце плине запах віть, Пісень глибока оболонь'1, -Отак би все життя летіть На твій немеркнучий .вогонь!

VIII

Високі палають Стожари 2 І радують серце моє,

Народів сім’я богатирська,

Як море, до сонця встає.

Ти чуєш, як хвилі клекочуть І вже не вертають назад.

Ти -бдаШ'Щ, як сад зацвітає — ^Безсмертного Леніна сад.

А в мім, молода і стосила,

У дружбі своїй не одна,

Вкраїна стоїть зорекрила, Радянська моя сторона.

Поглянь,— то не заграви в небі, Не клекіт весняний ріки,

То Партії стяги червоні,—

Як птиці, летять у віки.

І стелиться дальня дорога,

І сурмами кличе здаля.

По ленінських віщих завітах Підводиться рідна земля.

Й народи стрічають стосилу В гарячім труді, не в бою, Вкраїну мою зорєкрилу, Радянську Вітчизну мою!

ЯК ПРИЙМАЛИ В ПАРТІЮ

Не трава, не зелен сад В щирім слові стеляться, ■Єталівград мій, Сталинград, Вогняна метелиця.

Ні проїхать, «і пройти, Кілометрами — фронти.

Між доріг і між застав,

З блисками колючими,

Сивий вік в шинелі встав Над твоїми кручами.

Стій на смерть, як всі брати,

Час і в партію іти.

Там мене у партію приймали В партбюро у Красній Слободі *, Де за свідків — бліндажі-завали Та розбиті баржі на воді.

Не писали в протокол поміток, Чули серця молоде биття,

Чорне небо й вибухи зеніток Видали розписку на життя.

Хто батьки? І що мені казати,

Як батьки за тисяччю доріг У нужді, в безхліб’ї біля хати Виглядають сина на поріг;

Як чекає мати тої вісті,

Піднімає руки в пломені,

Руки чисті, в праці мозолисті, Золотисті у минулі дні.

Як старий мій батько сумовито Все обходить стежку неспроста, Бо від сина з бою друге літо Ні листа, ні слова на уста.

Звідки родом?

Встань, моя кохана, Через бій, через фронтів ряди, Україно,— серце моє й рана, Найсвятіша мати, підійди!

Підійди і стань отут між ними, Непоборна у тяжкій біді, Підлети не кіньми вороними,

Не човном кленовим по воді.

Не росою в розсвіти дівочі,

Де полів гуде вечірній дзвін,

Тільки громом в партизанські ночі, Тільки мстою спалених руїн.

Тільки гнівом в сиві снігопади,

Де