Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

І встане щастя і загоїть біль,

Я полюбив ранковий шепіт піль,

Мелодію заліза в дрбрім плузі,

І на рахманнім синім виднокрузі Зелену рунь, дихання мирне хати,

І гук весіль, і перший крик дитяти В народженні. І навіть ту сльозу,

Що зве любов, а не війни грозу!

Дерзань і мрій клекоче в серці грім,

І знов дорога, сонце чи негода,

І знову труд, бо я лиш син народу,

Малий листок па дубі віковім!

* *

*

Не заздрю ницим, і духовно вбогим,

І хитро ситим в сонній тишині —

Нехай вони позаздрять тим дорогам, Тривогам тим, що суджені мені.

Не кваплюсь я на їх дрібну розмову,

На лсстощі й на іншу крутію —

Нехай вони моєму заздрять слову,

Що радістю чи горем обів’ю.

Його навчила рідна моя мати,

Наливши крові й моці до руки,

Щоб я в жару умів його кувати,

Не розміняв на мідні п’ятаки.

* *

*

Якби мені у серце всю потугу,

Енергію від атома вселить,

Яка людей тривожить кожну мить І насуває хижу злу зав’югу,—

Я б вибухом важким зірвав підлоту І лицемірства й зради чорний плин,

Нужду людську гірку, немов полин,

І кривди короновану істоту,

І тим би вибухом трощив би ложе Безчестя й панування. Гори зла Моя б потуга із землі змела,

Як знак ганьби, як сім’я зловороже.

А кровопивць, убивць, узявши в руки,

І деспотів кривавих лихоліть,

Немов скажених псів, посадовив би в кліть І виставив на зрище, як на муки.

На роздоріжжі літ полум’яних —

Не для захланних, підлих і лихих —

Сади зростив би людям не в закові,

1 серце, повне ласки і любові,

Поставив на сторожі біля них.

* Ні

*

Питатиму доріг у роздумі й неспокою,

Поглянь — дубок малий, а звів круте плече, Струмок мілкий, а глянь — він річкою широкою, Набравши глибини, століттями тече.

І ти, напружений, як учень над абеткою, Шукаєш все, що-міг, і те, чого не зміг,

І все, що ти співав, здається, лиш чернеткою,

А пісня справжня десь шукає твій поріг.

* *

Ніхто не міряв серця глибочінь,

Ніхто не знає меж його, ні краю.

Сьогодні гнів з любов’ю підіймаю,

А завтра із цвітком — війни криваву тінь.

Із смутком — щастя жар, з коханням — біль

розлук,

І тишу, й моря шум, що дихає солоно,

І все кладу, кладу в його маленьке лоно,

Таке беззахисне і дороге від мук.

Та, мов мале дитя, стривожене в біді,

Враз вироста воно і велетнем тоді Клекоче клекотом погордо-бунтівниче,

Коли Вітчизни біль його на поміч кличе!

* *

Радив чаето мені Олександр Петрович:

Не малюй мені сонце, як вистиглий овоч, Покажи мені сонце, що в бурі суворе,

Покажи ту людину, що бурю поборе.

До людських почуттів із снагою й наснагою-Припади вже устами, не міряй баклагою,

Не дрібни собі душу, смуглявий юначе, Перековуй на слово залізо гаряче.

Сам посивів, як голуб із отчого дому,

Від тривог і дерзань, від симфонії грому. І над серцем його, де калина у цвіті,

Сяє сонце Вкраїни, як щит у зеніті.

* ' *

*

Відсій кукіль і відбери зерно,

Посій його й не жди, як зійде ряснотою, Л прагненням своїм і працею крутою Доглянь і перевір, яке на зріст воно.

І ночі не доспи й світанку не прогай,

Щоб з того зеренця зелена рунь, як гай, Здолавши лють зими, "важкі морозу пута, Захмелиста й густа, і сонечком розкута В блакитнім поливі текла за небокрай.

Тоді вже витри піт, любуйся із краси, Тоді вже знатимеш, який ти хліб їси.

Ф Ф

$

Судьба моя, не обійди Мене, де шлях простелиться,

Де не протоптано сліди Важкої заметелиці.

Де злива сива, як орда,

Гуде з дощів накрапами І де людині зла біда Стискає горло лапами.

Щоб я узяв її собі,

Хоч не вповні, то часткою,

І рвався в далі голубі,

Хоч не орлом, то ласткою.

Судьба моя, не обминай Мене, бува, турботою,

Ні пилом сивим, як курай,

Ні чорною жаротою.

Ані слізьми,, ані людьми,

Ні жалощами-болями,

Ані зірницями з пітьми,

Ні полем за тополями,

Ні криком сурми в бездорож,

Де в полі ворон шастає.

А щастя ж як? А щастя що ж?

А може, в цьому й щастя є?

* *

*

Буду я навчатись мови золотої У трави-веснянки, у гори крутої,

В потічка веселого, що постане річкою,

В пагінця зеленого, що зросте смерічкою.

Буду я навчатись мови-блискавиці В клекоті гарячім кованої криці.

В корневищі пружному ниви колоскової,

В леготі шовковому пісні колискової;

Щоб людському щастю дбанок свій надбати, Щоб раділа з мене Україна-мати;

Що не знався з кривдою, не хиливсь під скрутою, В гніві — бився блисками, а в любові — рутою!

* *

*

О. Прокофьеву1

Ах, які вишневі ті світанки,

Наче птиці ходять по землі.

Ленінградські квітнуть полустанки, Ладогою плинуть кораблі.

Жду тебе на раду і пораду,

Дням чекання загубив число.

Чи не йдуть листи із Ленінграда?

Чи дороги снігом занесло?

Чи в ремонті дальня залізниця Дням розлук намотує сувій?

Чи твоя черемуха-сестриця Не пускає в гості, друже мій?

Я ж тобі наготував дарунки.

Розповім, бо серцем не втаю:

Хвиль дніпрових луни і відлунки,

Семкцвітну райдугу в гаю,

Дніпрогеси в золотій підкові,

І пісень Вкраїни жар-потік,

І хліб-сіль на тому рушникові,

Що нас двох пов’язує навік.

# *

*

Іди під зорями ярчатими,

Що небо виздоблять разком,

Де свіжа паморозь кричатиме,

Співатиме під полозком.

Іди лихою хуртовиною,

Де сиві котики в гіллі,

І під осінньою годиною Шукай зерно своє в землі.

Зігрій тугі маленькі парості,

Налиті соком через край,

І не ховай його до старості,

А людям колосом віддай.

* #

*

В путі карбованій душею не змілій І днів заобрійних нечитаний сувій Неси у пам’яті, як давкі заповіти,

Де рідний сік землі, де голубині віти,

Де яровиста рунь не жовкне від завій.

Впадеш — не засмутись, згубивсь — шукай-но

слід

І серця не в’яли од випадкових бід,

Бо велелюдний шлях веде в похід великий. Поглянь: стеблинка й та — ламає камінь дикий, Щоб ніжним вінчиком зустріти сонця схід.

* *

*

Осінніх вечорів розмаяне вітрило Колишеться й пливе під багрецем зорі.

І все, що виспіло, що колос похилило, Ввібрало сонця жар,