Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

Білорусь ти моя білоруса,

Синьоока, як мати моя!

ВОГНИК

Максиму Рильському

До тих країв щоденно поїзди Відходять від столичного перону;

Бери, тютюн і вірші для їзди,

Хліб-сіль, тарань прив’ялено-солону, Гачки, й сачок, і вудочки складні,

Та ще нехитро зварену наживку —

І гайда в путь, бо літо в переджнивну На плесо вод веде погожі дні.

Біліє там будиночок між трав,

Шумний, привітний, не якась обитель,

В ній друг мій любий здавна проживав, Мудрець — у слові, у піснях — учитель.

Ну, словом кажучи, до тих країв Свою я душу із піснями вів,

Свої гарячі радості, й надії,

І несповиті думи молодії.

Чи день, чи ніч, чи посвисти зав’юг,

А він мене чекав, великий друг.1 Бувало, поле обів'є сльота,

І вже не літа гілка золота,

А ночі підосінньої година Тебе зустріне з поїзда в ліску,

І ти бредеш по мокрому піску На вогник той, немов мала дитина,

На вогник той, що жевріє в вікні І, тіні розганяючи лякні,

Тебе зове, як зірка понад світом,

Теплом людським і затишком-нривітом.

А в хаті тій, лиш ставши на поріг;

Що написав чи тільки бачить міг,—■ Клади дарунком друзям на помості,

В безжурний сміх Герасименка Кості1

Чи в щиру мову, повну, як ріка, Завзятого Олекси Десняка2.

А вже в пізніші літа, по війні,

Тут коло друзів ширшало вдвійні, Рибалки і співці прості, не пишні, Вслухалися в слова Остапа Вишні,

В Довженкові3 роЗдум’я вогняні.

І сміх, і пісня, й думка незатаєна Жила, цвіла, як червіньковий діл,

І Катерина рідна Миколаївна Садила нас, як голубів, за стіл,

Немов журила, й ставила вишнівку Чи й ще чогось рибалкам у мандрівку.

Неначе вчора, все отак було,

Привіти й жарти мов дзвеніли вчора, На дворик той весни пливе тепло,

І тихий вечір, і ясінь прозора,

Тут інші люди за вікном живуть,

Та й інші друзі теж, напевне, в колі,

Бо вогник той крізь ночі каламуть Усе горить, все блимає поволі,

Як я приходжу. Ніби із кімнати Господар вийде гостя привітати, Ласкаво-сивий, стане на порозі І руку дасть мандрівнику, мені.

Хай вам, Максиме, світить у дорозі,

У темний вечір, в хвищі чи в морозі, Той щедрий вогник з ночі в Ірпені4!

ДУБОВИЙ ЦВІТ

Ви побувайте в мас на луговині У весняній погожій, тихій днині.

Там в листвині рястовані мережки, В соку ліщина вішає сережки І навіть камінь сивий наяву Бере собі зацвітку мохову.

А дуб стоїть, а дуб не хилить віти, Старого листя не кладе в траві,

Суворим нелинем ще довго буде мріти Про посвисти зав’южно-снігові,

Як тут морози піднімали жала,

Як тут зима злобилась, і кружляла, і в’юнились, і слались довгі дні,

А він стояв у мідяній броні.

Прикривши стеблик, ряст і чебру пучку, Берізки ніжність, пагілля нове,

І навіть у ожини злу колючку Прикрив грудьми: нехай собі живе.

А вже як дав снагу листку і квітам, Загладив рани від зимових днів, .

Десь уночі скупим, недовгим цвітом, Немов людей соромлячись, зацвів.

Ч

* *

*

Ми удвох дивились «Катерину», Слухали тяжкі її жалі,

День її недовгий, злу годину В давнім у Шевченковім селі.

Бідна флейта плакала з Івасем, Скрипки дві тужили в заметіль,

І пізніш мені здавалось часом,

Що тобі на серце їхній біль

Перелився, кличе і клекоче,

І Катруся просить із села,

Щоб за неї ти життя дівоче Не в плачі, а в щасті прожила.

* *

*

Ти мені не мати й не сестриця,

Не роздолля погідне моє,

Не далека перелітна птиця,

Що крилечком душу, обів’є.

Ти взяла на себе іншу ношу,

Щоб зі мною, трудним у житті,

Щастя -йгемушк в зливу і в порошу Вдвох нести на узгори круті.

Слова й ласки таємничий трунок, Ніби цвіт малиновий в огні,

Ніби материнський поцілунок,

Десь малому хлопчику мені.

Щастя й біль .єднаєш воєдино,

Так,'як сонце й гілку молоду,

Дай же, дай, любов моя, зорино, Світ пройти,'.як стежечку в саду!

!|С *

*

Ти забрала все в своїм початку: Подих трав, омріяних колись, Кучеряві клени, мов хлопчатка,

За тобою віттям потяглись. -

Райдуги малинове вітрило,

Жар грози і подихи дібров,

Те, що мріялось, жвітло й говорило, Все забрала ти, моя любов.;

І сховала в посмішку щасливу, З.аплела у погляди ясні,

Так, як нива випиває зливу,

Щоб налити жолое по.в:есні,

Щоб заглянуть до ®о.єї хати, Сонечком осяяти поріг,

Воскресши -і віддарувати Все святе, без чого жить ж міг.

* *•

*

Я ^розкопаю високу гору,

Біля пшениці тебе посію.,

Неначеіквітку блакшгнозору.,

Моє кохання, мою надію.

Я розхлюпочу в лупах озера,

На етву .хвилчо з.н айшовши з л аду,

Пущу, як рибку червоноперу,

Моє кохання, мою' відраду,

Щоб зашуміло, як рунв, зелене,

З Дніпром заграло весняно-мило, Щоб не зів’яло воно у мене,

А хлопцям очі повеселило!

Ударять бубни в вечірню просинь, ІІопі весілля згуляє осінь На українській моїй-долині,

Де любі очі, де ночі сині.

* *

*

Глянь: піднімаються грози сині, Хилять березу — оту босоніжку,

В лузі калині й кожній росині Травень гаптує зелену меріжку,

Брості набухли, напоєні соком, Ковшик підставиш — і бризне сила, Обрієм тихим, ясним і високим, Ходить любов моя, молодість мила.

Ходить смуглявочка,

Білі рукавочка,

Щастям насичена,

Сонцем косичена;

Жайворів слухає над берегами,

Зорі шукає поміж травою.

Добре, як рідна земля під ногами, Батьківське небо над головою!

# *

*

Інші дні — то й інша стала звичка* Мірою пригоди і краси,.

Мчить і мчить гаряча електричка, Обсипає іскрами ліси,

За дніпровим віковічним Низом 16 Дихає вагранок сиза мла,

1 трава, напоєна залізом,

Ще ніжнішим цвітом зацвіла.

Міць землі навік не роз’єднати Клеветою й вибухом війни,

Там, де хліб і сталь — як два солдати, Як одної матері сини.

* *

*

Я люблю твої очі у мрії,

Ті, що глянули в душу колись,

В них мої сподівання й надії Дивним карбом навік запеклись.

Я узяв тих очей таємницю І зіниці твої золоті,

Наче воду з ясної криниці,

Щоб разхлюпати людям в житті.

І дивились на мене ті очі,

Як веселки, з-під маєва брів,

Тож диханням твоїм опівночі Я людей у житті обігрів.

І коли ти повернешся знову, Прочитаєш ти в людських очах.

Свою душу легку і шовкову По стежках, по лужках,