Том 4 - Леся Українка
Кассандра
Що ж,
їх сила в карі, а моя в змаганні.
Г е л е н а
Для того ти й з Кіпрідою змагалась, коли вона Паріса напутила до мене в Спарту плисти? Що ж, Кассандро, Кіпріда, бач, перемогла тебе!
Кассандра Мене, Гелено? Ні, тебе й Паріса.
Г е л е н а Але ж Паріс послухав йе тебе.
Кассандра Глухий не чує — де ж тут перемога?
Г е л е н А
Та хто ж би слухав прбвісті твоєї?
Не говорила ж ти, почім ти знала, що вийде з подоріжжя.
Кассандра
Я не знаю нічого, окрім того, що я бачу.
Г е л е н а Та що ж могла ти бачити тоді?
Кассандра
Я бачила, як молодик вродливий з веселим серцем на чужину плив, не посланцем народу велемудрим, не збройним вояком і не купцем; шличок пастуший легкодумне чоло не зброїв, а красив. І я сказала:
«Гей, куйте шоломи, троянські мужі, утроє, вчетверо кладіть блискучу мідь!» А потім... ох, страшна була хвилина, як він прибув, а з ним і ти, Гелено, і я отой смертельний поцілунок побачила...
Г е л е н а
Кассандро! се неправдаї Паріса я в той час не цілувала.
Кассандра
І все-таки я бачила його,
той поцілунок, саме в ту хвилину,
коли до кашої землі торкнулась червоновзУта білая нога твоя, Гелено. Ранила ти землю.
Гелена
Ти крикнула др мене: «Кров і смерть!» Того тобі довіку не забуду.
Кассандра
Я не тобі те крикнула, Гелено.
Була я в той час нозонарождённа і криком болю світ новий стрічала.
Я бачила: Паріс на нас не глянув, устами тільки привітав троянців.
Я бачила, як на його думки сандалія червона наступила.
Я крикнула: «Несіть ячмінь і сіль,— за жрицею рокована йде жертва!» Розвіяв вітер золотеє пасмо твого волосся. «Мчить Арес неситий на поводі Кіпрідинім, як огир в палу жаги. Готуйте гекатомбу!» — волала я і бачила: на морі вже чорні кораблі багряну хвилю стернами різали, вітрила рвались...
На шоломах у вояків ахейських тряслися грізно гриви...
Гелена
Ти безумна!
Хіба в той день ахейці приплили?
Ми ж більше року прожили спокійно!
Кассандра
Ябачила в той день ахейське військо. Тепер я бачу: Менелай бере тебе за руку...
Гелена
Геть від мене, люта! Неправда то! неправда! І ніколи того не буде! Краще розіб’юся, упавши з вежі на каміння гостре!
Кассандра (з певністю)
Твій чоловік бере тебе за руку, і, ледве взяв, вже т и йЬго ведеш.
Ти попереду, він іде позаду...
Чужі моря, чужі краї минає ваш корабель, несучи вас додому... Огні погасли на руїнах Трої, і дим від Іліона в небі зник...
А ти сидиш на троні, ти цариця, прядеш собі на золотій кужілці пурпурну вовну, і червона нитка все точиться, все точиться...
Г е л е н а
Неправда!
Кассандра
0 богорівна! О непереможна!
Епіметея * дочко!
Г е л е н а
Що сё знов?
Яке нове безумство? Як ти смієш казать мені «Епіметея дочко»?
Кассандра
Був Прометей і був Епіметей, одного батька-матері синове.
Життя й вогонь дав людям Прометей
1 знав, що муки ждуть його за теє, провидець мук не відвернув від себе,— з усіх синів праматері Землі
його найгірше покарала Мойра *. Епіметей не знав нічого. Завжди у нього думка доганяла вчипок.
Він взяв собі за жінку ту Пандору, що смерть і горе людям дарувала, і був щасливий з нею, і довіку ніхто його нещасним не назвав.
Одного батька й матері синове, титани зроду не були братами, а ти хотіла, щоб тебе Кассандра
сестрою називала! Ні, Гелено, неправди я не можу говорити.
Г ѳ л е н а Неправда все, що ти коли говориш!
КаЬсандра
Епіметей казав так Прометею і був щасливий. Радуйся, царице!
(Виходить.)
II
Кассандрин покій. Кассандра пише Сівілінську книгу * на довгому пергаменті. Коло неї великий триніг з запаленим куривом.
Поліксена
(в білому убранні, червоні стрічки й червоні квітки з гранати в косах)
Кассандро, рідна, ти не знаєш, люба, яка щаслива я! Який вродливий мій Ахіллес, мій наречений! Часто я з брами бачу, як він їде полем, мов Геліос прекрасний, так він сяє.
З Атрідами * в незгоді він, і хоче в міцному мирі з батьком нашим бути, і шлюб наш буде вже одразу плідним,— так кажуть мірмідонці і троянці, бо з нього зродиться і згода, й сила, і не загине вже святая Троя, не вмре народ державного Пріама!
Кассандра
Пробач мені, сестричко, я не можу тепер з тобою говорити. Бачиш, тепер пишу я книгу, на розмові я мушу бути з яснокудрим богом.
Поліксена
Негарно заздрити сестрі, Кассандро, не винна я, що Ахіллес мене, а не тебе з усіх царівен вибрав,
не дівчина ж бо мужа вибирав, а він її. І з того я не винна, що ти не вміла догодить Кіпріді.
Кассандра Ні, Поліксено, я тобі н£ заздрю І (Заслоняв лице покривалом.)
Поліксена
Прости, кохана, я тебе вразила.
В своєму щісті я зовсім забула, що слово «шлюб» гірке моїй Кассандрі від того часу, як Долон зрадливий одкинувся від неї.
Кассандра
Поліксено, що говорить про те! Я добре знала, що я йому дружиною не буду.
Поліксена А нащо ж ти приймала подарунки?
Кассандра
Бо я його любила. Ті дари — то все, що міг Долон Кассандрі дати. Чому ж я мала б і того зрікатись?
Він щиро те давав, а я те брала, щоб мати спогад про хвилини щастя, бо знала я, їх небагато буде.
Дивись: і досі золота гадючка мені правицю обвиває так, як спогад в’ється коло мого серця... (Показує обручку на руці вище ліктя.) Долон не винен. Винні сії очі, не вмів їх погляд мовити: «Кохаю», хоч від кохання серце розривалось. Боявся їх Долон. Він сам казав, що вбили щастя наше тії очі холодними і твердими мечами.
Вони однакові були, незмінні перед богами і перед коханим.
Не міг Долон очей тих подолати, не міг він погляду їх одвернути від таємнипі до живого щастя.
І знала я, що в сих моїх очах моя недоля, тільки що робити?
Хіба осліпнула? Бо де візьметься у птиці віщої коханий погляд голубки, що воркує.
Поліксена дивиться їй в очі.
Поліксено!
