Том 7 - Леся Українка

«О! теперечка понюхати табаки!»

Добув табатирку. Отже ж, перше, ніж пошохати, подивився добре навкруги, чи нема часом кого. Здається, що нема; коли се, здається йому, що пеньок надимається й сапає, ростуть йому вуха, червоні очі наливаються, ніздрі роздимаються, ніс зморщився і от так і збирається чхнути. «Ні, не буду нюхати табаки!» — подумав дід, схопивши табатирку.— Знов заплює сатана очі!» Схопив скоріш казанок та й дременув чимдуж; тільки чує, що ззаду хтось так

і чухрає хворостиною по ногах... «Ой, ой, ой!» — репетував дід, біжучи з усієї сили, та тільки як добіг до попового города, тоді звів трохи дух.

«Куди се дід зайшов?» — думали ми, дожидаючи вже годин зо три. Вже давно й мати прийшла з хутора, з галушками. Нема, та й нема діда! Повечеряли самі вже. По вечері вимила мати горщик та й шукає місця, де б вилити помиї, бо навкруги всюди були грядки; коли дивиться, лізе простісінько до неї назустріч кухва. В небі таки темненько було. Мабуть, хто-небудь з хлопців, пустуючи, сховався та й підштовхує тую кухву ззаду. «От якраз сюди й вилити помиї!» — мовила та й вилила гарячі помиї.

«Ой!» — крикнуло щось грубо. Зирк — дід! Ну хто ж знав, що то він?! їй-богу, думали, що діжка лізе! Признатись по правді, хоч воно трохи й гріх, а, справді, смішно здалось, як сива голова дідова була в помиях та обвішана шкурками з кавунів та динь. «Ач, бісова баба! — мовив, обтираючи голову полою.— Як обшпарила! Наче свиню перед різдвом! Ну, хлопці, буде вам тепер на бублики! будете, сучі сини, в золотих жупанах ходить! Дивіться лиш, дивіться, що я вам приніс!» — промовив дід, одкривши очі.— Що ж би ви думали таке там було? Подумайте гаразд. Га? Золото? От то-то ж, що не золото: сміття, паскудство... сором казати, що таке! — Плюнув дід, шпурнув казанок, ще й руки після того помив.

З того часу закляв дід і нас діймати коли-небудь віри чортяці. «І не думайте! — часто казав він нам: — Все,щоб не сказав ворог господа Христа, все збреше, сучий син!»

І було тільки почує старий, що в іншому місці непевно. «Ану, хлопці, нумо хрестити! — крикне він на нас.— Так його! так його! добре! гаразд!» І почне хрестити. А те прокляте місце, де не танцювалось, загородив тином, наказав кидати туди все, що єсть непотрібного,— весь бур’ян та сміття, що згрібав з баштану.

То ось як часом морочить нечиста сила чоловіка! Я добре знаю ту землю: потім наймали її в батька сусідні козаки під баштан. Земля славна, урожай був завжди чудесний: тільки на тому зачарованому місці ніколи не було нічого путнього. Засіють як слід,— а зійде таке, що й розібрать не можна: гарбуз — не гарбуз, кавун — не кавун, огірок — не огірок... чортзна-що таке.

П’ер-Жюль Етцель ЖИТТЯ І ФІЛОСОФСЬКІ ДУМКИ ПІНГВІНА

Чи шукати щастя? — спитала я в Зайця.

Шукайте, але бійтесь!..^ одказав він мені.

Безіменна Птиця

І

Коли б я не родився саме ополудні (опівдні), під промінням палкого сонця, дякуючи котрому я й проклюнувся і котре б то я можу вважати за свою матір, стільки ж, як і Пінгвінку, що зоставила на піску яйце (дуже міцне), котре я повинен був пробити, з’являючись на світ... і коли б я до того міг жартувати, говорячи про такі поважні речі, то я б сказав, що родився під нещасною звіздою.

Але родившись,— як я тільки що сказав вам,— при ясному сонці, і коли, звичайно, не було ні щасливих, ні нещасних зорь, я можу тільки сказати, що родився в нещасливий день,— і докажу сеє. Коли мені вдалося нарешті визволитись із шкаралупки, в котрій я був ув’язнений досить довгий час, і де мені — запевняю вас — було страшенно тісно, я більше як годину не міг опам’ятатись від всього, що зо мною сталося.

Я мушу признатись, що в народженні єсть щось таке нове і несподіване, що хоч би у вас на той час було в сто раз більше сміливості, ніж буває звичайно при таких обставинах, то й то б ви потім дуже неясно пам’ятали про ту хвилину.

«Оце! — подумав я, як тільки опам’ятався. — Хто б сказав мені за чверть години перше, коли я сидів, скорчившись в цій бридкій шкарлупці, без всякої спроможності поворухнутись, що зробившись занадто великим для яйця, я дійду до того, що мені буде де-небудь занадто просторо?» Я признаюся, що я відвертий, і для того скажу, що мене скоріш здивувало, ніж зрадувало видовище, котре з’явилось перед моїми очима, коли я вперше одкрив їх; одну хвилину, бачачи над собою небесне склепіння, я

подумав, що перейшов тільки з нескінченно маленького в нескінченно велике яйце. Признаюся теж, що мене далеко не зрадувало до нестями моє з’явлення на світ, хоча в першу хвилину я був певний, що все, що я бачу, належить до мене і що земля, певно, ніколи не мала іншої признаки, як носить мене і моє яйце. Простіть бідному Пінгвінові сю гордість, котрої він потім досить позбувся. Коли я догадався, до чого можуть служити очі, котрі у мене мались, себто, коли я уважно обдивився навкруги себе, то побачив, що сиджу в так званій, як я дізнавсь пізніше, розщелині скелі, недалеко від моря,— і один однісінький.

Отож, скелі і море, каміння і вода, безкраїй виднокруг, незміренна просторінь і посеред того всього — я сам, як атом,— от що я побачив найперше.

Найбільш вразила мене величінь того, що я бачив, і я зараз же подумав: нащо світ такий великий?

II

Скільки раз з того часу доводилось мені,— та й ще скільки раз доведеться повторять (проказувати?) се питання,— перше, що прийшло мені в голову.

Та й справді, нащо світ такий великий?

Хіба ж маленький, зовсім маленький світик, де було б місце тільки для друзів і тих, котрі люблять один одного, хіба ж він не був би в сто раз краще сеї величезної безодні, де все губиться, де є місце не тільки для створіннів, ненавидячих одне одного, але для цілих племен, котрі б’ються між собою, грабують, забивають і навіть їдять один