Том 7 - Леся Українка
тебе вже от женити пора, а ти дурієш, як те молоде лоша!»
Дід був ще тоді живий і, нехай йому легенько згадається на тім світі, на ноги був доволі мідний. Було задумає... е, та що ж так розказувать?! Один цілу годину вигрібає жар на люльку, другий побіг чогось за комору. Що ж справді! — сказать би хто неволив, а то ж самі намоглись. Коли слухать, то слухать!
Батько ще з ранньої весни повезли тютюн у Крим продавати — не пам’ятаю тільки, дві чи три хури навантажили; тютюн був тоді в ціні. З собою взяли брата мого, так років три йому було,— бачите, щоб привчивсь зарані чумакувати. Ми й зостались ото: дід, мати, я, брат та ще брат. Дід засіяв баштан, саме при шляху, та й жити перебравсь у курінь; взяв він і нас до себе — ганяти горобців та сорок на баштані. Для нас се було, не можна сказать, щоб погано: було за цілісінький день стільки наїшся тих огірків, динь, ріпи, цибулі, гороху, що в животі, їй-богу, неначе півні кукурікають! Ну, воно ж зате і користь велика: проїжджачі товчуться шляхом, кожному заманеться поласувати кавуном чи динею; а з близьких хуторів було нанесуть на обмін курей, яєць, індиків... Добре було життя!
Отже ж, дідові більш усього було втішно те, що чумаків було проїде щодня возів з п’ятдесят. Народ, знаєте, бувалий, почне розказувати — то тільки слухай; а дідові се все одно, що голодному галушки. Інший раз було зустрінеться з давніми знакомими (діда вже всяк знав),— то вже самі здорові знаєте, що буває, коли зберуться старі: та-ра-ра, та-ра-ра, отоді та отоді, таке-то та таке було... Ну, і почнуть — згадають бог зна колишнє!
Раз якось — ну от, справді, неначе тепер діялось,— сонце вже повернуло на захід, дід ходив по баштану та скидав лист з кавунів (бачте, понакривані були, щоб не попеклись на сонці).
Коли я глянув та й кажу братові: «Дивись, Остапе, он чумаки їдуть!»
«Де чумаки?» — мовив дід, зводячись; він саме значив велику диню, щоб часом хлопці не з’їли.
Шляхом їхало возів шість. Попереду йшов пристаркуватий чумак, уже з сивими вусами. Не дійшовши ступнів, як би вам сказать, може, з десяток, він спинивсь та до діда:
«Здоров, Максиме! от дав бот побачитись!» Дід прижмурився, пізнав. «А, здоров! здорові звідки бог несе? І Болячка тут? Здоров, здоров, брате! Що за дідько! та тут усі: і Печериця! і Ковелик! і Стецько! Здорові» — «А, га, га!.. го, го!..» і почали цілуватись!
Волів розпрягли та пустили на попас: вози зоставили при дорозі, а самі сіли очертом у гурт та запалили люльки. Але де вже тут до люльки! — за приповістками та за теревенями навряд чи й по одній досталось. Після полудня дід почав приймати гостей динями. От, кожний, узявши по дині, обчистив її гарненько ножиком (народ, бачте, все такий, що був у бувальцях, знав уже, як що їсться у світі,— хоч би й зараз за панський стіл здатні сісти); еге,— так обчистивши гарненько, проткне кожен у дині пальцем дірочку, вип’є той кисіль, та далі ріже шматочками і їсть.
«А ви що ж, хлопці? — озвався до нас дід.— Чого роти пороззявляли? Танцюйте, бісові діти! Остапе, де твоя сопілка? Ну, лиш козака! Хомо, берися в боки! Ну, оттак! гоп-чуки, гоп-чуки!»
Я був тоді хлопець меткий! — Ох, старість проклята! тепер уже не втну так: замість викрутасів, ноги тільки спотикаються!..
Довго дивився на нас дід, сидячи з чумаками. Коли я бачу, аж у нього ноги щось не встоять на місці, неначе діда хто сіпає за ноги.
«Дивися лиш, Хомо,— мовить до мене Остап,— коли й старий наш не піде в скоки!»
Що ж ви думаєте? Не встиг доказать, аж наш дідуга таки не втерпів: закортіло, знаєте, почванитись перед чумаками. «Ах ви ж, бісові діти! — промовив до нас.— Хіба ж так танцюють? Ось як танцюють!» Промовив сеє, звівсь, та як розставив руки, як ударить в закаблуки!..
Ну, нічого сказать, танцювати він танцював так, що хоть би й з гетьманшею. Ми оступились, а дід і почав витинати на тому місці, що було порожнє коло грядки з огір-гами. Отже ж, тільки що дійшов до половини, та саме хотів розійтись, викинути якогось мудрого викрутаса, аж тут — не здіймаються ноги, та й годі! Що за лиха година! Розігнався знов, дійшов до середини — ні, не втне! — ноги неначе розсохи поробились. «Ач, диявольське місце! Ач сатанинська морока! Уплутається ж ірод, ворог роду людського!.. Ну, як же ж таки прийняти сорому перед чумаками?!» Ушкварив знов та й почав різати дрібно, дрібно — мило подивитись; тільки ж до середини — ні, не танцює-ться, та и годі!.. «А, гемонський сатано! бодай ти задавився гнилою динею! бодай ще був малим здох, сучий сину! от на старість у який сором увів»!
І справді ззаду хтось засміявся.
Озирнувсь — аж ні баштана, ні чумаків — нічого; і позад його нема нічого, і попереду — нічого, і збоку — скрізь чисте поле. «Еге-ге!., ссс... от тобі й маєш!» Прижмурився дід, придививсь — місце, здається, трохи зна-коме: збоку — ліс, з-за лісу стирчить якась віха і видко тую віху далеко-далеко на виднокрузі. Що за лиха година? та се ж голуб’ятник, що в попа на городі. З другого боку теж щось мріє; придивився — аж то тік волосного писаря. От куди запроторила нечиста сила! Покрутившись кругом, натрапив дід на стежку. Місяця не було видно,— замість його блискала тільки біла пляма крізь хмару. «Завтра буде вітряно!»—подумав дід.
Далі зирк, аж оддалік стежки спалахнула свічка. «Ач!..» Спинився дід і руками не зведе, тільки дивиться. Свічка згасла; тільки ще трохи далі зайнялась друга. «Скарб! — скрикнув дід.—Готов бог знає на що закластись, що то
