Адам - Остап Сливинський

вертаєшся, певно, забувши якусь дрібницю, — ясна у світлі кухонного вікна, над яким щойно прошуміла моя ріка. (Узлісся)
Страх живе там, де хтось був і залишив по собі сліди. Було і немає. Оси сплітали нас із обрізків світла — така побрехенька дітям. Легенда. Бо якщо було світло, воно не розси́палося б на незчитальні знаки. Не помістилося б у коробку, вистелену газетами. Все розступається, щоб дати дорогу нікому: сьогодні — його королівство. Зонґ
Світло неспокійне, як шерсть на вітрі – кінець лютого, полудень, — і багато облич над великим аркушем снігу: лише їх уявив, а вони тут як тут — ряд змерзлих Місяців, цілком невидних, якби не відбите сяйво. Тугі хлопці купують жетони і прикурюють від одного вогню — як непотрібні маятники, приєднані до скрипучої шестерні. Закіптюжена і швидка флотилія на тлі сухопутних батьків. Не створених за жодним образом, за нічиєю подобою, – знаю — між однакових дерев їх водить блискучий король. Вулкан
Я запізнювався, а коли нарешті прибув, не міг говорити, оглух, як заткнута пробоїна, лише метушився,                                                передавав мішки й відра, повні води, бачив, як у високості іскриться попіл, помітив кільканадцять пар крил над казаном вогнистого супу, і всміхався, як випущений на чотири вітри, і тулився щокою до дна, нарешті остаточно самотній. Знаю, луна довго битиметься тут після нас. Бездомному ніч — як зім’ята постіль, що всіяна світляками. * * Не слово, лише закритий склад: катастрофічний, останній,