Адам - Остап Сливинський

Іван Олександрович
«Пам’ятаю, був там один малий, насправді вже підліток, але виглядав років на вісім, — і його посилали до нас із листами, ще часом передавали ним сир або цукор, бувало і так, що приходив зовсім без нічого, але це означало, що він десь загубив усе по дорозі, бо його ніколи не обшукували на вході, ніколи — для них його не існувало. І знаєш, що я подумав: коли ти пишеш вірш, неначе посилаєш малого. І навіть якщо він розгубить усе, то пройде до тих, хто по той бік, як сам собі незрозумілий знак, пройде, щоб просто помовчати з ними». Сусід
«Вночі прокидаюсь від того, що Той нагорі ніби спотикається й падає. Я ніколи з ним не зустрічався, він не приходив на зібрання мешканців, я знав про нього від інших, чув, що він здійснив багато чудес і навчив готувати рибу на парі, від чого її ставало нібито більше, і можна було нагодувати велику родину — а тепер він лежить просто тут, наді мною». Всі ці підозрілі історії, повні відомих штучок… Міст за моїми вікнами, як і щоночі, розтинає пітьму двома ланцюгами вогнів. * * Дякую: мабуть, я нечасто проходив між лезами. Майже вся вділена мені пітьма прошуміла поза моєю спиною. І тобі, Найтихіша Руко, я не маю чого повернути —                  все найгірше, що я чув або бачив, мені не належить. Але все ж забери собі 47-й рік.                                            Я віддаю його, бо більше ніхто тобі його не поверне. Почну з листопада, коли батьки мого батька стояли на                                                                        залізничному насипі зі своїми валізами й клунками, крихтами назавжди не їхнього дому.                                      Тут їм сказали селитися, в цьому місиві з