Адам - Остап Сливинський

Остап Сливинський
Адам

Aнi

* * Ми проїхали місто, повне подарункових вогнів. І тепер, коли майже все світло позаду, я просто прошу тебе Приручити мені якусь тварину і навчити мене гратися з нею. Я волів би бути її швидкоплинним тілом. Їхати, співаючи, наосліп, як п’яний велосипедист у зливу, Коли він у незв’язній клятві б’є себе в серце і слухає, як воно гуде. Волів би підніматися з нею на мокру палубу і шукати тебе очима, Смішний, як іграшковий вулкан, що бризкає малиновим соком. Волів би повернути все, трохи змінити нахил вітрил і мчати Під старою примарною назвою, і викидати на берег радісні перли. Проте вертаюся і засинаю, встромившись носом у купку теплих Клітин: яке світло осідає на сонній шерсті, у яку красу витікає звичайне земне життя! * * Так, каже Боґуш, тепер написати вірш — те саме, Що плюнути під водою. Кілька хвилин мовчки йдемо, я не знаю, що на це відповісти. Усе розігрівається від наших кроків, як олива у двигуні, З цинкового відра, що править за смітник, стирчать Напівмертві руді гладіолуси. Є так небагато історій, в яких ми досі знаходимо забуті речі. Слова тануть, як лід у склянці; ти пив коньяк, а тепер Тягнеш крізь соломинку підфарбовану воду. Знаю: колись Ми будемо згасати, як світла стадіону, один по одному, Під шум натовпу, що виходить, покидаючи на стільцях Інструменти радості. * * Багато літніх розкладаних столиків на поверхні замерзлого озера: продають рибалкам їжу й гаряче вино. Березень, тонкі льоди. Всі над однією безоднею, повною сонних риб. Ті, що чекають щастя з глибин, і ті, що обрали мале, але певне. Вітер різко завертає над голим лісом, торохтять ще не ожилі гілки — ніби хтось покашлює, щоб дати знак. * * Батьки забирали її додому, і я проклинав кінець літа, теплі піски, знущальний