Адам - Остап Сливинський

перериває свою пообідню дрімоту. Раз і вдруге. А втретє по м’яча відсилає його. Ті двадцять двоє на полі — із задертими головами, завмерлі і мокрі, ніби над ними розступилося море. Він виходить за браму, минають хвилини, а хвилі все не змикаються. Нагорі метушня, їм кажуть одягати футболки і повертатися в корпус, але вони не зрушують з місця, все неспроможні повірити, захищені самою лише прозорістю, ніби прикладена до шибки рука, у мільйони разів безтілесніші, ніж будь-яка сила, ніж будь-яке слово, що карає чи милує. Ванна
Може, я чогось не навчився? Ти сказала: чекай, я перевдягнусь; у шпарині дверей мінилося світло, і я пробував читати твій рух, але письмо було невиразне, зізнайся, там був іще хтось? Може, вогонь із запалених баків відбився у дзеркалі, або якась комаха проникла до самого вольфраму? Намагаючись бути чесними й точними, шукаючи найрівнішого світла, ми заплутались у примітках? Самі у ліжку, притихлі, в притулку для бездонних собак. Зима
Здається, там купали дитину — його немовля, — Кухня була повна пари й нагадувала магічний ліхтар: кілька фігур, які обертаються довкола ніжного центру, А далі він — раптово на стежці, темний і нерухомий, у накинутій куртці, ніби тут, надворі, задзвонив якийсь телефон, а він не встиг добігти                     й шукає його тепер серед промерзлих дерев: гніздо, де вилупився невиразний голос. Стоїть і бачить лиш те, що видно: поламане гілля, ніби вузькі рукави у сірій стіні чагарів,                                                      якими хтось продирався звідси на інший бік, щоб за мить обійти довкола і повернутись. Змійка
Вантажники й портові робітники зняли дівчат на вечір.