Адам - Остап Сливинський

моїх застережних знаків, є лише він один — палець, що танцює на шибці вікна, відкритого з темряви в темряву: Дмаа, Адма, Адам, Адам. * * Кажеш, ми лише тікаємо з великого у мале і назад — такі всі наші розмови? А пам’ятаєш ту гру, яку ми вигадали одного літа, коли світ був, як бурштин, що довго терся між великих грудей, а ми не могли всидіти і не мали куди подітися, і трохи нудьгували, а трохи були безстрашними воїнами, що переступають поріг таємниці, і ти — правда ж? — вибіг на сонце з темної комори й казав, що ніби осліп, що бачив бульбашки, повні летючих мурах, і ми також хотіли побачити, тобто осліпнути, ми не знали, як так буває, і бігали зі світла у темряву, а потім назад, у розпечений двір, переносячи у зіницях свій рій, золотавий у тьмі і густо-синій у сонці, або рожевий і сірий, або райдужний і геть чорний, головне було — не затримуватись ніде, бо, лише швидко рухаючись, ти бачиш світло у темряві і темряву в світлі, і в мерехтінні, напівосліплий, сам стаєш тим, хто видимий лише зрідка — с таєш ангелом, так перебігаючи. І хто з нас відтоді зупинився? (Безіменне)
Нагріті дошки пахнуть, як тісто, а я не можу завершити своєї роботи, не можу ні до кінця піднятися, ні лягти, стою навкарачки, ніби покутник у відблиску несподіваної планети, і поки легені й серце ще трохи штовхаються у темному ліфті тіла, я вилітаю з шахти просто на світло, і поки ще ноги збивають попіл із нижніх галузок, вилітаю, як м’яч із гущі надвечірньої гри, озолочений заходом і повний полохливих тварин, що прокидаються до весни, — ієрогліф, який означив самого себе, а тепер переплавлений у безіменне. Ти нічого не помічаєш, ти вже виходила, а зараз