Адам - Остап Сливинський

глини, заліза і листя.                      І якби не вітер, що раптом зірвався й почав їх термосити за коміри й рукави, вони                                 залишилися б на ніч на колії,  у своїх тимчасових гніздах, які віддавали ще те тепло. Але зійшли і тремтіли до ранку в рідкому чагарнику, і блукали                                          поміж дрімотою і каламутним сном.                           А на ранок уже не було до чого вертатись, вночі проїхав локомотив.                          Послана по них смерть подерла їхні валізи. Найтихіша Руко, що ж, ти спромоглася на вітер. Тепер забирай усе —                                                     разом з тим вітром і листям, і клаптями одягу, і потрощеними склянками.               Я не навчився складати подяку за одне зупинене жорно,                           за прірву, до якої стоїш спиною, за ті рідкісні міліметри, на які помиляється                                                        їхня сталь. * *

(пам’яті Назара Гончара)

Ще розмитий снами, скуйовджений, ти виходиш на світло, ніби пастух, що ховався від зливи, темніший за отвір дверей, присутній і непомітний, як Бог у прощаннях і привітаннях. Слова, ніби тварини чи діти, вибігають поперед нас і за мить повертаються. Адам
Старий, а впійманий у дитячий сак! На п’ятій тисячі років прокинутися з розмальованою вві сні лисиною! Хто я? Розгублений дідуган у костюмі фавна. І діти хапають мене за руки, щоб провести крізь діру в огорожі до саду, де сторожем — мій бородатий приятель юності. Урвище неба, будь милостивим до моїх незміцнілих крилець. Ноче, відкрий мені м’яку печерку, дню, буди виткі рослини, проклади світлом мою плутану дорогу. Затамувавши подих, я пролітаю під бездиханними деревами. Дмаа, Адма, Адам, Адам. Адам ІІ
По той бік скла — безлюдні ігри води, і ніхто не бачить