Адам - Остап Сливинський

Поет — ніби кватирка, яку забув зачинити господар, покидаючи цей дім надовго. Я недочув. Може, він сказав «ненадовго»? Яке ж соромне доручення: чекати на Батька з сіткою овочів і не сміти ні поставити її, ні піти — тоді як однокласники поруч зайняті своїми солодкими бешкетними справами! А потім, дочекавшись, вести через дорогу велосипед зі смарагдовою пекінською капустою на кермі, з Його важким тілом в сідлі, і розповідати Йому: диво, диво, я прокинувся нині і знав, що Ти прийдеш, я чекав. Так пройти ціле місто, і ще раз, у протилежний бік, і повернутись туди, де щойно була овочева крамниця, і тривожно шукати інших орієнтирів, ведучи той велосипед з уже сплячим тілом Його, і петляти в уявний бік дому, без кінця не повертаючись до точки виходу і остаточно заплутавшись, — Христос і Йосиф, Йосиф і син його, Яків і син його Йосиф, — відтепер оселені один в одному, як два соняшники вночі, що неспроможні один від одного відірвати ока, гнані порожнім містом, ще невиразно щасливі, ще не цілком порятовані. Свобода

1 Свобода дається незаслужено, як і любов. Ти знайшов, чого не шукав. Щастя з чужого плеча. Інструмент із багатьма струнами і нулем інструкції. Можеш скурити свободу, як сторінки, задруковані незрозумілою мовою. Твоя річ, принесена й кинута тобі сліпим цуценям. Амінь. Не ясно? Піди, перепитай.
2 Він сидів на лаві запасних, як завжди. Дитина від якогось іншого батька, ніж усі тут, близнюваті брати, однакові, як дупи у лазні. Вже кілька днів його навіть не ставили на ворота. Тіні, мандрівки горами, давно, навесні. Усі якісь втомлені, б’ють надто сильно, і коли м’яч перелітає через стіну, охоронець