Том 4 - Леся Українка
Нехай собі живе, але у путах, під пильною сторожею.
С і н о н (полонений еллін)
Ой царю, чи віщий прозорливцю! Я не знаю, як маю величать мого владаря...
Але я бачу розум боговитий у тебе на чолі. Збагни ж, премудрий, ти душу елліна. Я сам з Еллади. Еллада — се ж колиска споконвічна святої волі. Правний син Еллади без рідної стихії жить не може, а хоч би й міг — не хоче.
Ти сим словом на смерть почесну в Трої заслужив.
Гелен
Чого на смерть? Пусти його на волю, коли нема вини на ньому.
Кассандра
Брате,
що єсть вина? Хіба гієна винна, що смертю й розпадом живитись мусить?
Деїфоб
Хіба ти знаєш заміри чужинця, що так його рівняєш до гієни?
Коли ти знаєш, то скажи виразно, що саме він замислив нам на згубу.
Кассандра
Не знаю я нічого, тільки бачу кривий гієни погляд, тільки чую проникливий хижацький голос...
(В раптовім нестямі.)
Ой!
Гієни бродять по руїнах Трої і лижуть кров іще живу... гарячу... обнюхують ще не застиглі трупи і радо скиглять...
(Стогнучи, закриває обличчя руками.)
Люди стоять у важкій мовчанці, далі починають перешіптуватись. Сіион тривожно оглядається на всі боки.
Деїфоб
(бере Кассандру за руку і потрясає. Стиха)
Сестро, спам’ятайся!
Доволі слів тих темних і страшних, що придавили люд, мов димна хмара.
(Вголос.)
Коли гієну бачиш в сім чужинці,
Ііу, що ж, убий його, ми не бороним.
Гелен (подає їй жертовний меч)
Ось маєш меч!
Кассандра
(збентежена)
Ні, браття, я не вмію
мечем владати.
Гелен
Жриця мусить вміти в потребі всяку жертву заколоти рукою власною.
Кассандра
Хіба се жертва?
Гелен
Се жертва прозорливості твоїй.
Кассандра
Чому ж ти сам сю жертву не заколеш?
Гелен
Сліпий наосліп лити кров не хоче.
Нехай твоє видюще око править рукою певною. Єдине серце нехай наказує руці й очам.
Деїфоб
Хай буде так. Нехай хоч раз Кассандра не скаржиться на людську неймовірність.
Коли не винен еллін, хай за кров спокутує Кассандра перед Зевсом, а людський суд мовчатиме тепер, за сеє ручить старший син Пріама.
Гелен вкладає ме-і в руку Кассандрі. Кассандра мовчки бере меч. На знак Деїфобовпй Сінона підводять ближче.
С і н о н
(простягає до Кассандри зв'язані руки і падає на коліна) Пророчице!.. Ох, як благати маю иегідний я пречистую тебе?
Чужі тобі дрібні діла людськії, ти, богорівна, дивишся, як Мойра, на болі серця смертного, слабкого...
Ще, може, горе кревної родини тобі, як і богам, святе здається, та я, нещасний, без родини в світі, я сирота, без матері, без батька,— признатись мушу, ти ж бо всевидюща...
Єдину тільки маю наречену,
вона мене кохає... 0, я тямлю,
для твого слуху сі слова — марниця...
Коли б ти знала... Ох, коли б ти знала, як рветься серце з тяжкої розлуки і як душа вмирає від тривоги!..
Серед троянок рух, зітхання, декотрі втирають сльози.
Кассандра (хоче запанувати над власним зрушенням)
Встань, елліне, і говори спокійно.
С і н о н (встає)
Пробач мені, але про це спокійно уста мої не можуть говорити... прости, вони тремтять...
(Закриває лице плащем і замовкає. Згодом одкривається і провадить далі.)
Чом я, бездольний, моєї Левкотеї не послухав?
Тож так вона мене тоді благала, як я тепер тебе благаю ревне.
«Ох, не вбивай мене! — вона волала,— згляпьсь на мої весняні молодощі!»
Та я стояв, мов скеля, і дивився на чорний корабель, на темні хвилі.
І крикнула до моря Левкотея:
«Ой море, море! Ти жива розлуко!»
І безліч раз оті слова безумні, ридаючи, нещасна промовляла...
І я їх чув, аж поки зашуміли навколо мене темні, чорні води...
(Береться за голову і тихим, немов далеким голосом кви• лить-промовляе.)
«Ой море, море! Ти жива розлуко!»...
Кассандра
(стурбована)
Тебе лишили вмисне?
С і н о н (покірно)
Так, царівпо. Кассандра
Навіщо?
С і н о н
Ох, царівно, я не знаю!
Мене лишили сонного. Прокинувсь — аж серед поля я, один як палець.
Либонь, давно ще мав на мене гнів потужний Діомед, що я прилюдно безжалісним назвав його Хароном в той час, як він, а з ним ще наших двоє, розвідача троянського вбивали.
Кассандра
(напружено)
Коли?
С і н о н
Давно, пророчице, тоді ще Пелід наш був живий. Та пам’ятливий у гніві Діомед,— його вразило, що я насмів обороняти бранця, його рукою взятого на смерть.
Але ж мені так жаль було троянця.
Такий був молоденький і вродливий, так жалісно благав про милосердя...
Ой горе! Так і я тепер благаю, та нікому за мене заступитись хоч би єдиним словом... Всі мовчать...
Смерть неминуча... Нащо ж протягати остатні сі хвилини під мечем?!
(Раптом падає на коліна і нахиляє голову.)
Спусти свій меч на мене, невблаганна!
Кассандра Гелене, я не певна, може, справді не винен цей чужинець? Як гадаєш?
Гелен
Я, сестро, не вгадаю без пташок.
Деїфоб
А я дивуюся з твого вагання.
Адже могла колись ти ціле військо людей невинних одіслать на страту єдиним словом,— і не жаль було.
Так що ж тобі якийсь один чужинець?
Невже він ласку заслужив у тебе заступництвом єдиним за троянця єдиного? Адже лідійське військо бажало врятувати цілу Трою і то від тебе ласки не зазнало.
Кассандра (з розпачливим поривом здіймає вгору меч над Сіноном, ллє рука їй затремтіла, і вона повагом спускає меч, не зачепивши Сінона)
Ти одібрав мені остатню силу тим спогадом... Пролита марне кров волає до богів супроти мене...
Багряна хмара насува на очі, на розум мій... Ох, непрозора хмара!
(Меч випадає їй з рук.)
Рука моя зов’яла... серце всохло... тьма... тьма...
(Хитається і падає на руки Геленові.)
Гелен
Вона зомліла! Поможіте, троянки-сестри!
Троинки нисуть Кассандру в глибину храму.
Гелен (до Сінона)
Елліне, ти вільний, бо не хотять боги твоєї смерті.
VIII
Той самий майдан. Вечорів. Ніч насувається швидко, темна, безмісячна, тільки зорі сяють різко, як в холодні вітряні ночі. На майдані поставлена сторожа: один вартовий коло царської брами, другий коло Скейської, третій коло храму, четвертий ходить навколо, вартує троянські оселі. Всі узброєні, як па війну.
Сторожа який час вартує мовчки. З царського двору чутно відгуки музики і веселого
