Тіні минулого - Дроянда

Перший крок завжди найважчий.

Коли вони ступили на свої шляхи, простір навколо змінився. Немов хтось вирвав сторінку реальності й написав нову.

Анна і Дмитро йшли світлою дорогою. Спершу їм здалося, що тут безпечно, але що далі вони йшли, то сильніше відчували тиск. Їх огортало щось невидиме, щось, що змушувало серце битися швидше.

— Це випробування? — тихо запитав Дмитро.

Анна не відповіла, бо її свідомість заповнили голоси. Вони звучали, ніби шепіт її власних думок, нагадуючи про всі її страхи.

"Ти не готова."

"Ти помилишся, і через тебе

страждатимуть інші."

"Ти не врятуєш його."

Анна закусила губу, але відчула, як Дмитро взяв її за руку.

— Я тут, — просто сказав він.

Його голос був єдиним реальним серед цього хаосу.

Анна зустріла його погляд. Сильний, теплий… Вперше за довгий час вона відчула, що не одна.

— І я тут, — відповіла вона.

І світло їхнього шляху стало яскравішим.

Ліза і Орест опинилися у просторі, що весь час змінювався. То були кімнати її минулого, кожна зі своїм болем і тінями.

— Ти боялася цього? — Орест уважно подивився на неї.

— Не цього, — Ліза стиснула кулаки. — А того, що це завжди залишиться зі мною.

Вони пройшли повз тінь її матері. Її образ не рухався, лише повторював ті самі жорстокі слова.

"Ти не гідна любові."

Орест раптом зупинився.

— Що ти робиш? — запитала Ліза.

— Я не можу просто пройти повз це.

Ліза здригнулася, коли він узяв її руку.

— Орест…

— Вона не права, — він стиснув її пальці.

— І якщо ти не можеш повірити в це зараз, я віритиму за тебе.

Ліза відчула, як сльози підступають до очей.

Вперше за багато років вона почула слова, які змогли розбити її сумніви.

— Дякую, — прошепотіла вона.

І їхній шлях більше не здавався таким нестійким.

Вікторія і Богдан йшли темною дорогою, що здавалася безкінечною.

— Тут немає кінця, — пробурчав Богдан

— А якщо він є, але не такий, як ми хочемо?

Богдан зупинився, дивлячись на неї.

— Ти завжди думаєш про найгірше.

Вікторія хмикнула:

— А ти завжди хочеш усе виправити.

— Бо хочу, щоб ти була в безпеці.

Вона повернулася до нього, і їхні погляди зіштовхнулися.

— А що, якщо я не хочу безпеки? — тихо запитала вона.

Богдан зробив крок ближче.

— А що, якщо я не можу дивитися, як ти згораєш у своїх страхах?

Тиша.

Він торкнувся її щоки, і Вікторія відчула, як її бар’єри тріщать.

— Дозволь мені бути поруч, — сказав він.

Вона не відповіла. Але й не відступила.

І це було першим кроком до того, щоб прийняти те, що давно було між ними.

Їхні дороги змінювалися, бо змінювалися вони.

І коли три шляхи злилися в одну точку, перед ними відкрилися нові двері.

Але цього разу вони були готові.