Тіні минулого - Дроянда

Хвилина тягнулася вічністю. Перед ними три дороги, але жодна не здавалася легкою.

Анна першою зробила крок уперед. Вона зупинилася перед світлою дорогою, але щось змусило її озирнутися. Її погляд зустрівся з очима Дмитра. Його погляд був напруженим, він ніби боровся із собою.

— Чого ти боїшся? — запитала вона, торкаючись його руки.

Дмитро здригнувся від її дотику, але не відступив.

— Я… Я боюся вибрати неправильно. Боюся втратити вас.

— Ти не втратиш нас, — тихо промовила Анна. — Але якщо залишишся у страху, то втратиш себе.

Дмитро відчув, як її пальці стискають його руку. Її тепло наче змусило його серце битися сильніше. Він ніколи не думав, що вона може бути настільки сильною.

— Якщо я піду іншою дорогою, ти… ти підеш за мною? — запитав він, боячись її відповіді.

Анна мовчала, а потім зробила крок ближче.

— Я піду туди, де буду потрібна. Але я не хочу втрачати тебе, Дмитре.

Їхні погляди зустрілися, і в цей момент темрява навколо ніби відступила. Дмитро вдихнув глибше і стиснув її руку у відповідь.

Ліза стояла перед третьою дорогою – тією, що тремтіла, ніби ось-ось зникне.

— Ти справді обереш цей шлях? — голос Ореста змусив її здригнутися.

Він стояв позаду, його погляд був важким. Ліза посміхнулася, хоча її очі блищали слізьми.

— Вибір, що здається нестійким, може виявитися єдиним правильним, — прошепотіла вона

— Ти завжди ризикуєш… — Орест зробив крок до неї, його рука мимоволі лягла їй на плече.

— Бо тільки так я можу жити, — відповіла Ліза, зустрічаючи його погляд.

Між ними повисло мовчання, наповнене чимось незрозумілим, але таким важливим. Вона хотіла сказати ще щось, але Орест нахилився ближче.

— Ти занадто смілива, — його голос став тихішим.

— А ти занадто боїшся втратити контроль, — її пальці легко торкнулися його руки.

Орест дивився на неї, відчуваючи, як щось у ньому змінюється.

— Якщо ти впадеш… — почав він, але Ліза лише посміхнулася.

— Ти мене зловиш.

І він зрозумів, що вже не зможе її відпустити.

Вікторія довго дивилася на темну дорогу. Вона знала, що це її шлях.

Марення, ілюзії, страхи — все, що вона пережила, змушувало її йти саме туди.

— Я знаю, — вона подивилася на нього, — але я не можу втекти від себе.

— Віко, — він зробив крок до неї, — я не хочу, щоб ти зникла.

— А я не хочу, щоб ти боявся за мене більше, ніж я сама.

Вона поклала руку йому на щоку, і Богдан заплющив очі.

— Я піду з тобою, — прошепотів він.

Вікторія здивовано подивилася на нього.

— Це не твій шлях…

— Але ти моя.

Її губи тремтіли, але Богдан лише міцніше взяв її за руку.

— Разом, — сказав він.

І вона зрозуміла, що він ніколи не відпустить її.

Їхні вибори були зроблені.

Три дороги чекали.

Вони зробили перший крок.

І світ змінився.