Походи Богдана Хмельницького. 1648–1654 - Юрій Володимирович Сорока

у діаметрі близько 400 метрів і з тих боків, де його не прикривала річка, був обнесений кількома рядами шанців, що являли собою дуги, спрямовані до ворога відкритою стороною. Для виходу війська на битву у поле в укріпленнях було зроблено троє воріт. Хмельницький зупинився табором на відстані двох верст від супротивника, маючи його у межах прямої видимості, укріпив власні позиції і згодом розпочав битву, котра йшла протягом кількох днів і показала абсолютну перевагу козаків над жовнірами Потоцького. Цьому, безперечно, сприяли події, що відбулися напередодні у Кам'яному Затоні. У той час як молодий гетьманич, немов мани небесної, очікував прибуття до свого обозу реґіменту Барабаша та Караїмовича, чотири полки, на які він так розраховував, звернули з Микитинського шляху і пройшли, тримаючи рівняння у лавах, зовсім поряд з передовими укріпленнями польського табору. Дружно вдарили реєстровики з мушкетів в повітря, після чого повільно втяглися в середні ворота козацького обозу. І ще довго за валами лунали радісні вітання, гуркіт салютів і музика. Стан польських рейментарів після такої події вірніше за все було б назвати шоковим. Серед могильної тиші спостерігали вони, як вороже військо, яке дотепер не переважало польську армію за кількістю, поповнювалося за рахунок піхоти, котру Потоцький так очікував для укріплення власних позицій. Наступної ночі слідом за полками, що їх привів з Кам'яного Затону Филон Джеджалій, до Хмельницького перебігла й більша частина Переяславського і Білоцерківського полків, а також кілька сотень жовнірів з драгунських хоругов коронного війська. Останні теж були українцями за походженням і вважали гідним для себе стояти поряд із своїми побратимами супроти поляків. Тож навряд чи варто дивуватися подальшому домінуванню козацького війська над реґіментами Стефана Потоцького, офіцери котрого лише кілька днів тому похвалялися розігнати бунтівників за допомогою канчуків.

Зрештою, після багатьох годин напружених бойових дій, коли жовнірам і шляхті доводилося з останніх сил відбиватися від козаків, які, не дивлячись на презирливе до них відношення вельможного панства, виявилися до біса гарними воїнами, Стефан Потоцький і його командири зрозуміли, що битва програна. Тактичний розрахунок Хмельницького на те, що за наявних умов поляки не зможуть ефективно використати кінноту, цілком виправдався, і козаки мали цілковиту перевагу, диктуючи свої правила на полі бою. Підлила масла в огонь і уміло розпущена шпигунами Хмельницького у польському таборі чутка, що на допомогу Тугай — бею і Хмельницькому ось — ось підійде сам Іслам—Ґерай з сорокатисячною ордою. У Потоцького залишалася ще примарна надія на допомогу батька, який — Стефан сподівався на це — не повинен був стояти в Черкасах після отриманої звістки про зраду реєстрових полків у Кам'яному Затоні, а мав невідкладно вирушити на допомогу авангарду свого війська. Але надіям гетьманича не було суджено перетворитися на реальність. Старший Потоцький дійсно не дочекався надвірних військ кількох феодалів, котрі йшли до нього на з'єднання, й вирушив з п'ятитисячним військом до Жовтих Вод. Та, дійшовши до Тясмину, раптово зупинився і дав команду повертатися за мури Черкас. Коло замкнулося. Стефан Потоцький був змушений розпочати переговори з Хмельницьким про здачу на більш — менш прийнятних для себе умовах.

Слід сказати, що Богдан Хмельницький, принаймні на словах, не був надто жорстоким до переможених. І хоча гетьман не міг не розуміти, що з'єднання нехай і побитого, але досить сильного війська з реґіментом Миколи Потоцького створить для нього багато складностей у майбутньому, після недовгих переговорів він погодився відпустити поляків з оточення, правда, без гармат і військових клейнодів, до складу яких входила й королівська хоругва, зате неушкоджених і зі зброєю у руках.

Того що відбулося далі, не міг передбачити молодий Стефан Потоцький, котрий отримав від Хмельницького лицарське слово дотримуватись умов, досягнутих у переговорах. Ослаблене і позбавлене артилерії польське військо, що, знаходячись у таборі, могло б ще деякий час витримувати козацькі атаки, потрапило в засідку в урочищі Княжі Байраки, де було атаковане силами татарської кінноти і перестало існувати. Смертельно поранений Потоцький був захоплений у полон, де незабаром віддав Богові душу Загинула майже вся верхівка командування, а в Черкаси перед очі коронного гетьмана явився один ледь живий жовнір, перевдягнутий у брудний селянський одяг. Він і розповів ясновельможним панам про загибель їхнього авангарду. До нашого часу дослідники життя славетного козацького гетьмана не мають відповіді на запитання: чи з відома й наказу Хмельницького була вчинена різня у Княжих Байраках, чи він просто не зміг втримати татар від того, чого сам не бажав, зв'язаний обіцянкою. Війна — жорстока річ, чи може хто дорікати Хмельницькому, що з доброї волі або з власного недогляду не дозволив ворогу об'єднатися собі на згубу і не дав придушити бунт поневоленого козацтва на самому його початку? Навряд.

Після розгрому поляків військо Хмельницького відпочивало у таборі під Жовтими Водами лише три дні. Попереду були сили коронного війська, значно більші, аніж ті, що протистояли запорожцям досі, тож, не гаючи часу, Хмельницький виступив їм назустріч, щоб не дати оговтатися після першої приголомшливої поразки. Швидким маршем він пройшов сто двадцять верст до Корсуня, де тепер зайняв позицію Микола Потоцький, і вже ранком 14 травня вислані наперед війська козацькі чати впритул наблизилися до передових укріплень поляків і вступили у бойовий контакт з легкою кавалерією Потоцького, примусивши її відступити.

Велика битва відбулася днем пізніше. Військо коронного гетьмана, котре на цей момент нараховувало вже близько семи тисяч вояків, не враховуючи обозної челяді, не змогло протистояти, як перед цим військо його сина, натиску козацьких полків. Віддавши наказ пограбувати й спалити Корсунь у помсту за сина, Потоцький відступив у напрямку урочища Горохова Діброва, маючи на меті вести військо через Богуслав і Білу Церкву на Паволоч. І страшна доля, яка кількома днями раніше наздогнала його сина у Княжих Байраках, очікувала тепер на військо самого Миколи Потоцького у Гороховій Діброві — відіслані в тил полякам козаки Максима Кривоноса готували там засідку, крізь яку Потоцький пройти не зміг би ні за яких обставин. Що ж примусило коронного гетьмана полишити Корсунь і вести цілком спроможне протистояти ворогу військо на захід, не прийнявши битву?

Напевне немає серед читачів людини, яка б не чула легенду про Івана Сусаніна — костромського селянина, котрий вчинив справжній подвиг, заманивши в ліси Московщини у 1613 році польське військо. Поляки намагалися відшукати село Домнино, що у ньому на той час переховувався Михайло Федорович, перший московський цар