Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Чималу роль у послабленні Польщі відіграла й ота російська авантюра з самозванцями. Вона хоч на час і послабила Росію, але інших користей для Польщі не принесла.
Воно ж і насправді: будь-якого збіга можна й не помітити, а можна й дипломатично визнати, хіба не так? Та було саме останнє, а чому ж саме?
Твердять, що з’явившись до двору князя Адама з Вишневецьких – самозванець удав себе тяжко хворим та попрохав духовника. Мерщій прибіг отець-єзуїт, яких тоді у Польщі не бракувало, та й сповів умираючого. По чому той взяв і видужав. У єзуїтів нема таємниць від братів, та вже другого дня інші єзуїти все доповіли королеві, бо не міг же умираючий укрити на сповіді, що він є насправді сином Івана IV – Рюриковича. Вони ж, правдоподібно, як не самі зорганізували всю цю аферу, від початку до кінця, жваво натхнулися ідеєю привести дику Росію, що поґотів – теж перебувала у стані певного безкоролів’я, – до римської папської стайні.
Але, це ж ми з вами знаємо, що то є Росія, а звідки ж це знати всезнаючим отцям-єзуїтам? – навіть враховуючи деякий досвід спостережливого Поссевіно.
Та, не важко було зайняти Москву, таке щось не було проблемою для українських козаків, – важко було з неї вибратись. Так були вщент зіпсовані й відносини з Росією. Подробиці цієї «польской інтріґі» читач може знайти у Доп. 2.
Отже, залишається остання сторона політичного трикутника потуг, між якими на той час мусила існувати Польща – Туреччина.
То були часи, коли в Європі назрівала Тридцятилітня війна (1618–1648) між католиками та реформатами за першість у християнському світі, вищий, так би мовити прояв християнської терпимості та любові до ближнього; Польща в ній участі не брала, але… Зовсім полишитись на стороні країні з найбільш католицьким із дотеперішніх королів? – як же це можна? Бо поруч була католицька Австрія Габсбургів, яка весь час відчувала на собі турецький тиск.
От Габсбурґи й зажадали хоч якоїсь допомоги від єдиновірної Польщі. Зиґмунд не ризикнув виступити проти Туреччини, та хитро відпустив вісім тисяч поляків, на чолі з Лісовським, під габсбурзькі знамена; і допомога, і Польща наче не причому. Але, не так сталося, як гадалося.
На той час бан Ердею Ґабор Бетлен почав черговий кривавий спір з імператором за угорські інтереси, а присутність в армії імператора польських сил – було порушенням миру Польщі з Туреччиною від року 1617. Як не порушенням юридичним, бо польських знамен там не було, то принаймні фактичним. Бо мирна угода включала до себе й пункт про нейтральність щодо Ердейського банату, який існував, як і мало не вся Угорщина, під протекторатом Туреччини. Хоч і без особливих обмежень.
Вибухнула війна та польська армія коронного гетьмана Жолкєвського потерпіла нищівну поразку від турків під Цецорою, неподалік від румунського міста Яси. Де 1620 пав і сам гетьман. Можливо, що він був покараний за гріх пихи та зверхницької гордині, не рідкий у можних Жечі Посполітої. Бо йому, так твердить людська помовка, настійно радили узяти з собою загін українських козаків, але він, ніби, презирливо відмовився: «Не хочу з грицями воювати, нехай собі йдуть до ріллі або свині пасти». Цецора переконливо показала, що без України Польща ніщо. Не може претендувати на великодержаву.
Поразка не пішла на марне, та підбадьорила турків; султан Осман III (1618–1622) зібрав, кажуть, 300 тисяч війська та пішов 1621 на Хотин на Дністрі, за яким була, єдино, система укріплень Кам’янця на Поділлі. Тоді сам Зиґмунд запросив допомоги у Сагайдачного. Той погодився, але з умовою, що той затвердить висвячених ним владик оновленої православної церкви (кому – що!); на що королеві прийшлося погодитись, бо… На карту була поставлена доля Польщі. Вона й дійсно, вирішувалася під Хотином; та вирішили її саме запорізькі козаки.
То була велика й гучна перемога, що відгукнулася цілою Європою, не зважаючи на події Тридцятилітньої війни, що йшла вже три роки. Незворотньою втратою стала лише смерть однієї людини – великого гетьмана Конашевича, який помер 1622 від рани, отриманої під Хотином.
Тут ми мали іще один вирішальний пункт історії, вузол її графа, від якого події могли піти й у зовсім іншому напрямі. Бо, коли б українська армія не пішла під Хотин, – поляки, напевно, не стримали би турецької навали. Після поразки під Хотином туркам був би відкритий прямий шлях – Львів – Люблін – Радом – Варшава (бо на той час туди вже було перенесено столицю з Кракова). А в обличчі такої загрози не сиділи б у своїй Естонії й шведи, які швиденько окупували би північну половину Польщі.
За таких умов Україна могла би звільнитись значно раніше, та без кривавих порахунків Козацьких Воєн. Відбивши лише Росію, яка не забарилася би й собі щось прихопити від Польщі. Але то була – зважте на це, не Росія 1654, упорядкована та устабілізована, а Росія 1621, – всього десяток років по «Смутному врємєні»… Та, нарешті, не помер би передчасно й сам гетьман, очоливши нову європейську державу.
Отже, спитаємо себе, – а чи так воно було необхідно отим «грицям» – рятувати Польщу від турків під Хотином?
Зауважимо тут вирішальний чинник: антагонізм поміж католиками та православними був на той час у свідомості людей слабшим, ніж протистояння між християнством та ісламом. Але, як же було насправді?
Турки на той час підкорили чимало християнських країн: Болгарію, Балкани, Румунію та частину Угорщини, але… Повсюди в підкорених країнах (або окупованих, як хочете) населення відразу поділялося на мусульман та «райю» – іновірців. Серед яких у перерахованих нами країнах більшість складали християни, та переважно того самого, грецького обряду. І що ж? Чи не єдина різниця була в тому, що на відміну від мусульман – люди «райї» обкладалися певним податком. Повсюдно ставили мечеті, але мулли нікого не навертали силою на іслам. Становище тієї ж православної церкви в якій-небудь турецькій тепер Болгарії – не порівняти зі становищем її ж у королевстві польськім, де вона систематично та всебічно утискувалася своїми ж християнами; тільки пануючого, римського обряду.
Болгари та румуни, звільнившись через сотні років по турецькому завоюванні,
