Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Це було те саме, на чому ґрунтувалася й перевага монголів над усіма іншими потугами сучасного їм світу.

Тепер це відродилося й у козацькій Україні. Але, чи було це все спрямоване на самостійність майбутньої незалежної України? Чи все це тільки й крутилося в межах проблеми урівняння в правах польської та новонародженої української козацької шляхти?

Як пише історик (уже після Пилявців):

Давній лад перестав існувати, на його місце треба було встановити новий. Хмельницький у своїй політичній далекозорності вказував один шлях – утворення Української держави.

(І. Крип’якевич, Історія України, Львів. 1990, с. 174)

І далі:

Провідні лінії програми Богдана Хмельницького були: розбити Польщу, визволити всі українські землі і з’єднати їх у велике незалежне князівство.

(теж там, с. 175)

Добро би… та на це не вказують конкретні факти. Ні якийсь там новий устрій України. Ні, зокрема, умови миру чи перемир’я з поляками, яких було таки чималенько. Та які ми добре знаємо.

Колись, коли хан Темюджін створив нарешті велику державу монголів, його друг та помічник, учений гун Елю Хуцай – абсольвент університету в Лояні, – мудро зауважив: «Сидячи на коні можна створити державу, але нею не можна правити з коня.» Та й почав її адміністративно упорядковувати. Чи було так і цього разу? – не надто.

Звільнена від поляків Україна була поділена територіально на воєводства (ще з польських часів), а тепер іще на полки та сотні. Щодо стану селянства та міщанства, то тільки того й змінилося, що натомість польської католицької шляхти – прийшли свої, єдиновірні пани; всього й тільки. Тому не дивно, що заангажованість селянства до Козацьких Воєн, – розтає на очах.

До того, важко не помітити, що центральним пунктом військових змагань з Польщею є один, та головний: постійне перетягування каната щодо кількості реєстрових. Тобто, козаків, що можуть розраховувати на королівське жалування. Не дивно, що коли московський цар пообіцяв збільшити реєстр в півтора рази, щодо найбільшого польського, – в Переяславі дружно проголосували за Росію. Психологія найманця, що ви хочете…

Але, повернемося до подій епохи.

Навесні 1649 наново зібране польське військо, цього разу на чолі з самим королем Яном Казимєжем, братом Владислава IV, – перекрочує річку Случ; начебто визнаний попередньо кордон України. Одночасно друга армія вирушає з Литви на Київ, яку ціною власного життя на час спиняє український полковник М. Кричевський під Лоєвим.

Гетьман із військами відганяє поляків від Збаража, а потім і до Зборова, де вирішує дати бій. За історичними даними українські та татарські війська діють з великою точністю та погодженістю. Поляки, так виходить по всьому, були не лише розбиті, але й оточені; разом зі своїм королем. Військовий дебют останнього, ніби, цілком провалився. Здавалося би, що потрібно скористатися перемогою до кінця, але… Ян Казимєж пропонує перемир’я, а його звитяжний супротивник не тільки погоджується, але й укладає Зборівський мир (!)

Щоправда, умови цього миру були аж так добрі для переможців, що й дурневі мало бути ясно, що поляки про них забудуть, як тільки їм пощастить унести ноги: не дотримуватимуться й хвилини. Але, що тут поробиш – політиків в українському таборі не було; ні тоді, ні потім.

Бо, козакам повністю відходили три воєводства: київське, брацлавське та чернігівське, куди тепер не мали права заходити королівські війська, та куди не вільно було потикатись і жидам. Повна амністія всім за минуле та ще й утримання аж 40 000 реєстрових козаків, – тільки подумати!

З усього цього добре видно, що про жодну там самостійність – ще й думки немає. Бо, з чого б це став утримувати король польський аж 40 000 вояків незалежної, чужої держави? – а з незалежністю цей дурняк сповна б увірвався.

Пишуть, правда, щоб підтримати леґенду про існування якихось державницьких спрямувань, що угоду було підписано під татарським тиском, – хана, який не хотів допустити зростання сил України та ніби «підпирав польські домагання».

Але ж, вибачайте, як далекоглядний політик він мав би радше домагатися утворення у своєму сусідстві двох окремих держав, ніж збереження могутності одної великодержави, – чи не так? То, до чого ж тут оті «польські домагання»? – ні, щось тут не ліпиться докупи. Або не була ота зборівська перемога такою вже остаточною, або не було прагнення до незалежності. Було прагнення зірвати побільше; хоч би й на папері.

Але, життя йде своїм шляхом, та молдавським походом 1650 Богдан ангажує господаря Васіле Лупула, та не тільки, рідниться з ним, оженюючи сина Тиміша на дочці господаря. Поґотів, починає вести переговори з Туреччиною про щось на зразок того протекторату Порти, яким уже користується християнський Ердей. А султан 1651 видає відповідний фірман, який робить нелігітимною майбутню Переяслівську угоду.

Але, не дрімають і поляки, які щойно уклали Зборівський мир, – починають готувати нову війну. Вона й спалахнула та під Берестечком сталося прикре – чи не перша поразка від поляків. Поразка, хоч і не вирішальна, та якби не Іван Богун… Все ніби тому, що нечекано пішов з поля бою кримський хан. Та – не тільки, бо якось прихопив із собою й Хмельницького. А тому, українські полки залишились без проводу:

Українські полки, залишені без проводу, впали в паніку. Хоч старшина вживала всіх заходів, щоб утримати порядок, хоч деякі частини виявили незвичайне геройство, – моральна сила армії зломилася. Селянські відділи залишили свої становища та пішли в розтіч. Поляки вперше здобули перемогу

(теж там, с. 178)

До того, польська армія з Литви (ота сама) забирає Київ, а митрополит Сильвестр Косів (1647–1657), наступник Петра Могили, – вітає поляків. Він, голова православного духовенства України – рішуче проти союзу з єдиновірною Москвою.

Щоправда, Хмельницький зупиняє поляків під Білою Церквою та поновлює мир. Цього разу вже – далеко не такий прибутковий: козацькі землі зменшено до одного київського воєводства, а до інших можуть повернутись поляки. А головну козацьку принаду – реєстрівщину, – що за біда! – скорочено рівно удвічі – до 20 000.

Але, тут буде необхідний короткий аналіз ситуації, в дусі все того ж: «лічность і масси». Бо поразка під Берестечком та її офіційні (за історією) причини, – наводить на певні роздуми. Бо, велич та висота політичного діяча вимірюється не лише тим, як він особисто протиставиться долі, але й тим, як виховує інших, своє безпосереднє оточення. Тому що дійсно великою людиною є не