Аналітична історія України - Олександр Боргардт

(М. Бобжинські, Історія Польщі в нарисах, Варшава, 1977, с. 293)

Так почалося офіційне існування козацтва в Україні; пробачте – в королівстві Польському.

Цей захід був корисним та далекоглядним. Він, з одного боку, давав можливість використати не абияку силу козацтва для державних потреб. З другого боку, залишалась маса нереєстрового козацтва, яка вбачала в привілеях реєстрових утискування власних прав. Тобто – розколювалося саме козацтво.

Важко сказати, як би далі прогресувала Польща під твердою рукою мужнього ердейського бана, який у себе вдома, в Ердеї мав такий неоцінений досвід міжнаціональної злагоди. Бо в Ердеї, крім мадярів жили ще румуни, німці, слов’яни тощо. Але, його раптова смерть 12 грудня 1586 у Гродні, – в черговий раз перекреслила надії на краще майбутнє Польщі. Над нею, як і над смертю Вітавтаса, – тяжить підозра в отруті. Це могла бути помста Москви за втрату Прибалтики, що є найбільш імовірно. Бо скритовбивства сусідніх правителів були невід’ємною частиною римської, а потім і візантійської політичної «культури». А як такі – були неодмінно засвоєні Москвою. Могло це бути й справою якогось з невдоволених польських магнатів, поґотів таких за Іштвана Батора не бракувало. Невдоволених, що в такий спосіб іще істотно наблизили майбутній розподіл своєї батьківщини. Так був змарнований і цей великий дарунок долі…

2. Питання релігійні. Унія в Берестові

Не виключено, що якби не передчасна смерть короля Іштвана, він міг би знайти прийнятний для обох сторін modus vivendi, спосіб існування поляків та українців в одній державі. Але, так не сталося: завадила смерть короля.

Україну та Польщу розділяли не лише політичні, власне – національні, але й релігійні протиріччя. Бо для українського простого народу переслідувана католиками православна віра хутко стала символом та замінником для всього національного. Не вироблене до кінця почуття нації було цілком перенесене до релігійної площини. А це й стало тим негативним чинником, який згодом кине Україну на триста років у петлю російської окупації.

Поки ж, – це могутній чинник протистояння, перепони для політичного сполучення двох народів. А значить – і ціль польських атак.

Втім, і в цьому був знайдений деякий вихід, що знову міг би змінити на краще історію обох народів. Але, знову, – так не сталося. На превеликий жаль.

Польському католицтву на той час – теж не позаздрити. На схід від нього – глуха стіна православ’я, від моря до моря; на захід – Реформація, що пішла гуляти Німеччиною з легкої руки каноніка Мартіна Лютера (1483–1546), з його виступу 1517, та хутко стала натхненником Селянської Війни (Bauernkrieg, 1524–1526).

Семена цього потужного руху були посіяні, щоправда, іще раніше, єрессю гуситів – послідовників професора Яна Ґуса (1371–1415), ректора університету в Празі, спаленого живцем за присудом собору в Констанці. Як пам’ятаємо, ліве крило гуситів – таборити Яна Жижки допомагали ще у великій загальнолитовській справі – погромі Тевтонського ордена під Ґрюнвальдом 1410. Вони ж підняли так звану Гуситську революцію в Чехії, яка була напіврелігійною, напівнаціональною (1419–1434), та яка була жорстоко придушена Габсбурґами. Гуситський рух не міг не захопити й сусідню Польщу та зчинив чималі проблеми для польського католицтва. Його прибічником був, зокрема, отой Спитек із Мельштина, який очолював поляків у битві на Ворсклі 1399 та був там убитий. А саме польське католицтво не було аж так давнє, та тому, мабуть, було таке суто правовірне.

Отже, зліва – потужний виклик Реформації, справа – стіна візантійського православ’я; що ж із цього може в кінці вийти? Бо, в кожному протистоянні є два шляхи: або битись на взаємне знищення, поки одна сторона не підляже другій, або… або якийсь прийнятний компроміс, шлях до можливого співіснування – унія.

Цей компроміс і вийшов, як це не дивно, з боку самого католицтва.

Орден єзуїтів існував офіційно з 1540 та був чи не останнім із християнських орденів. Його винахідником та засновником був такий собі еспанський відставний офіцер-інвалід Ігнасіо де Лойола (1491–1556), баск за походженням, що вирішив присвятити залишок життя службі Богу та представив папі проект нового ордена, ордена Ісуса. Це було 1534 та папа Павло III, хоч і довго коливався, але 1540 все таки затвердив статут ордена. Потім, 1773 його чомусь забороняє папа Клімент XIV, але орден знову оживає з Реставрацією 1814, по Наполеонові.

Засновник ордена, колишній офіцер, заводить у ньому військову структуру (офіцерів та генералів) та дисциплину, а це й ставить його поза конкуренцією для інших орденів.

Чимало кепського написано з тих пір про єзуїтів, що вони й хитрі та підступні, що цинічно відносяться до моралі. Що це навіть вони вигадали оте гасло, що «ціль виправдовує засоби». Але, чого їм не відняти, та в чому слід віддати належне, – що вони – від свого засновника, були люди інтелігентні та освічені. Ніколи не пропагували оту зловісну християнську убогість духу; радше – навпаки. Чи не за це, бува, розібравшись у справі, – заборонив їх папа Клімент XIV?

Поґотів, приділяли чимало уваги освіті (хоч, звісно, церковній) та повсюди закладали численні школи. Вони набувають сили у Польщі саме за правління Іштвана Батора, та як найбільш інтелігентні представники римського католицтва, – в природний спосіб переймають на себе весь тягар боротьби на два фронти: проти реформатів та проти закостенілих прибічників скам’янілого візантійського православ’я. А на цих у них знаходиться чимало гострих аргументів, хоча би дорікань у звичайному невігластві.

Інтелігентні та освічені єзуїти, енергійні та підприємливі, – разом відтісняють на задній план загнізділі в Польщі більш старі, та – шкода, як же невігласні ордени францисканців (з 1209) та домініканців (з 1216). Вони закладають у Польщі, Литві, Білорусі та Україні сітки своїх шкіл, які хутко набувають популярності завдяки тому, що дають і цілком добру на той час загальну освіту.

Початок відродженню ідеї нового можливого об’єднання церков дає відомий в історії Польщі єзуїтський проповідник Петро Скарґа (1536–1612) у своїй книзі, так і названій: «Єдність церкви Божої» (1577), слушно закидаючи православ’ю невігластво, гребування освітою та наукою. Були й інші прибічники єднання.

А тим часом – пожвавлюється й громадське життя в Україні, хоч православна церква тому й не сприяє; для неї є характерним радше повний застій в усьому.

При церковних громадах виникають так звані «Братства», що об’єднують