Аналітична історія України - Олександр Боргардт
В рік 1604 маємо морські напади на Акерман, на Кілію та знову на Кафу. З цього приводу виникає деяка дипломатична гарячка та обмін нотами між Туреччиною та Лехістаном – Жеччю Посполітою. Але 1606 знову маємо напади, на Акерман та Кілію, але й на Варну (десь біля 800 км від Запоріжжя, по прямій). Здобич і цього разу була чималою – з порту Варна пригнали аж вісім великих турецьких галер, один вітрильник та одну легку фелюку.
На роки 1609–1613 припадають більш скромні виправи на Очаків та на порт Констанджіє в Доброґеї (тепер – Констанца). Цього разу не уникають і переслідування та морського бою.
Величезне політичне та військове значення мала виправа 1614 через Чорне море, на Трабзон та Синоп. Цей останній був на той час основною базою турецького флоту, якому козаки й спричинили якнайбільшої шкоди, спаливши на стоянці кілька десятків військових галер, та не менше інших, малих кораблів. Крім того вони мало не повністю обібрали місцевий арсенал. Була турецька погоня, але більшості чайок удалося дістатись додому.
Наступний похід 1615 був не так здобичним, як ефектним, бо цього разу ціллю козаків є резиденція самого султана – Істанбул. Вони грабують та вщент спалюють два передмістя столиці – Місевне та Аркіока. Але, у морі Мармара теж є чимало військових кораблів; вони вирушають за козаками, та… Зчиняється морський бій, в якому перемагають козаки.
Все це роблять козацькі чайки, наступники колишніх ґотських дракарів, з отими – один до одного – розмірами та на ті ж сорок людей. Та – з одним простим прямокутним вітрилом. Їх так само не обходять важкі галери уславленого турецького флоту, як колись не обходили ґотів важкі римські галери та триреми; та – з тих самих причин: непорівняльні були швидкість та маневреність. Повністю виправдали себе й малокаліберні, легкі, але прицільні та далекострільні козацькі гармати.
Року 1616 маємо поновну виправу на Кафу, а наступного 1617 – знову на Трабзон. Походами від року 1607 по 1617 керував гетьман війська Запорізького, Петро Конашевич (Сагайдачний, 1550–1622, гетьман із 1606).
У народі твердять, що це саме він – великий гетьман, був автором жорстокого козацького правила: як хтось дозволив собі напитись у поході – топити в морі.
Вдалими були й наступні морські походи, вже під іншими отаманами: знову на Варну 1619 та на Істанбул 1624, 1625. Продовжувалися козацькі морські наїзди на порти Криму й у 30-х роках XVII ст. З цього приводу теж натрапляємо на порядну кількість дипломатичних нот від кримського хана – російському послу в Істанбулі.
Великим заходом, стратегічним та історичним, були ці відважні походи. Вони добре тримали в карбах Кримське ханство, яке не надто піддавалося дипломатичному тискові. Некаючи Україну своїми степовими рейдами, кримські татари відчували себе безсилими проти морських нападів на їх порти, які – єдино, пов’язували їх із їх протектором – Туреччиною.
Туреччині ці походи наочно нагадували, що хоч вона й є великою морською державою, але… не хазяйка все ж на Чорному морі. Бо ми тут перелічили напади на порти, а було ж іще звичайне корсарство – напади на торгівельні турецькі судна на водних шляхах, що пов’язували Туреччину з Кримом. Адже, саме морська потуга українського козацтва не дала їй закріпитися на північному березі Чорного моря.
4. Передумови Козацьких Воєн
Вище ми простежили становлення козаччини та зміцнення її військової потуги. Цецора 1620 та Хотин 1621 показали, що без козаччини Польща безсила протиставитись своєму головному політичному конкурентові – Туреччині; та й московська авантюра була би без них неможлива.
За гетьманування Петра Конашевича козацтво на Запоріжжі було упорядковане не гірше від реєстрового. Він виростив його на самостійну військову силу, на яку до того можна було стало покладатись. Це відбувалося у численних походах московської війни та підчас років мирного життя. На кінець його влади, 1622, воно стало новим класом суспільства, який змінив минулу князівську шляхту та мав би очолити національний рух.
Все це стало першою передумовою майбутніх Козацьких Воєн, але – не єдиною, була ще й друга. Нею стала загальна політична кон’юнктура в Польській державі по смерті Іштвана Батора 1586, та її варто розглянути окремо.
Після чергового безкоролів’я Польща має з 1587 нового короля. Ним став запрошений зі Швеції син Яна III Васи та Катажини Яґєллонки (дочки Жиґмонта I), – Зиґмунд III (будемо називати його, на відміну від діда, польським ім’ям). Вихованець матері католички та наближених до неї братів-єзуїтів, він став полум’яним католиком та продовжував слухатися єзуїтів, ставши королем. Польські історики наступних часів дорікають йому не лише це, а й те, що він сам, часом і досить нерозважливо, дарував своєю прихильністю людей не так насправді талановитих, скільки амбітних. Бо це, наприкінці його панування, призвело до створення деякої щляхетської олігархії, яка зайняла самостійне становище в суспільстві. Закидають йому й те, що провадив не завжди розумну та зважену політику. Яка, зокрема, призвела до побойовиськ під Цецорою та Хотином.
Він, як син шведського короля, зберігав право і на шведський престол, хоча Швеція вже стала на той час країною реформатською, а він був не тільки правовірним, але й затятим католиком. Та, сказати правду, не мав і крихти тих вікінгівських якостей, що традиційно цінувалися шведами, – типове поріддя Яґєллонів. Ставши польським королем він мав би зректись цього права, але не хотів: тягнув і тягнув. А це, в свою чергу, весь час псувало відносини Польщі зі Швецією, з якою вона тепер ділила Прибалтику: шведи твердо стояли в Естонії. Покінчилось навіть на тому, що попри його виправи до Швеції 1593 та 1598, – шведи стали на бік сьодерманландського князя Карла, розбили Зиґмунда під Лінчопінґом та вигнали геть; разом із рештками католицьких попів. Та ще й обрали Карла на ріксдагу новим шведським королем.
По цій історії Зиґмунд затявся та наказав 1600 своєму намісникові у Прибалтиці вдертися до Естонії, що викликало шведську війну, з якою довелося розбиратись уже не Зиґмундові, а його коронним гетьманам, Янові Замойському
