Аналітична історія України - Олександр Боргардт

ІV. КОЗАЦЬКА УКРАЇНА

1. Початки козаччини

Унія Любельська стала крапкою в Історії великодержави. Останнім актом присмерку богів. З нею покінчилася Велика Литва та залишилася сама Жеч Посполіта Польська – «од можа до можа». Унію було укладено на сеймі 1569 в Люблині, що був скликаний королем Жиґмонтом Авґустом (1548–1572) для останнього кроку об’єднання: створення єдиної держави під єдиним королем. Почувши про його наміри литовські депутати покинули сейм, зробивши його постанови недійсними. Однак, король на це не знітився, продовжував явно незаконний сейм та ще й перекраяв країну, віднявши у Литви Підляшшя, Волинь та Київщину. Тепер за Литвою полишалась сама Білорусь та Литва. В обличчі такого нечуваного нахабства литовські депутати повернулися на сейм, але змогли виторгувати лише незначні поступки.

Чашу терпіння народу на півдні та сході Польщі переповнила ухвала сейму про можливість роздачі «вільних земель» в Україні польським шляхтичам. Після неї польська шляхта посунула на схід, закріпачуючи людей, що жили на отих «вільних землях».

Після остаточного падіння Алтин Орду та зайняття Іваном IV (1547–1584) Казані (1552) та Астрахані (1556), – історичною справою Польщі було протиставитись московській агресії на захід, на що безумовно була би спроможна Велика Литва, якби в ній по смерті Вітавтаса Великого не сіяли розбрат сто років польська шляхта й попівство. Цю неспроможність Польщі переконливо засвідчила інфлянтська (прибалтицька) війна Жиґмонта Авґуста, в якій Польща не зуміла не тільки перемогти, полишивши за Москвою Нарву та Полоцьк, але – й мінімально: не спромоглася навіть забезпечити собі союзників: останній з Яґєллонів помер 1572, полишивши країну в стані чергового безвладдя.

А в Україні розпочинається перша хвиля Козацьких Воєн, за звільнення від Жечі Посполітої.

Справа була в тому, що польський наступ на Україну вигнав далі на схід силу людей, які не бажали жити у шляхетському рабстві. Вони осідали вздовж Дніпра, за порогами, куди важче було дістатися з півночі, на колишньому кордоні Литви та Алтин Орду. На землях, що колись поділяли обидві великі держави. То були місцевості навкруги та на південь від минулого Данпарстаду – та по Дніпрові плавні, колишній «ліс Мюрквид» ґото-гунської «Едди».

Там ці люди, не підвласні нікому, крім того, кого самі вибрали та поки йому довіряють, будували свої оселі та вели життя степових та морських вікінгів, грабуючи час від часу несподіваними нападами міста Криму або навіть Буджаку та Доброґеї.

Ці люди сторіччями зберігали, крапка в крапку зовнішність вільнолюбних гунів і здобутки їх кінної культури. Та не було їм рівних у кінному бою.

З цього приводу професор І. Крип’якевич цілком слушно пише:

Степові здобичники – вояки дістали ім’я козаків. Ця назва турецького походження означає вільну, незалежну людину. Назву козаків зустрічаємо в XIV ст. у половецькому словнику і в актах кримських італійських колоній, а коло 1480 р. вона з’являється вперше і в Україні – на означення людей, що ходили в степи для здобичі і боротьби з татарами, «їздити в козацтво», «козакувати» означало промишляти в степах. Ім’я козаків спершу не означало якогось стану чи класу, а тільки вказувало на заняття – степові промисли.

(І. Крип’якевич, Історія України, Львів, 1990, с. 157)

Зауважимо, що назва могла бути й місцевого походження та пов’язаною із зовнішністю, – наявністю оселедця, схожого на косу. Бо грузинські та вірменські хроніки часто називають косачами або косаками хозарів та інших тюрків, що практикували подібну ж гунську зачіску. Втім, це не є істотним. Значно більш цікавим є те, що слова «гетьман» та «отаман», які відігравали ключову ролю в організації козацтва, – є ще старішого походження, та позначають або «високого мужа» – гетьмана, або «батька мужа» – отаман. Це може вказувати на значно глибші корені українського козацтва, яке могло походити ще з отих вільних дружин-«друттін», що вікінгували на Чорному морі. Цікаво, також, що типові пропорції козацьких «чайок» – 20 м завдовжки, 3–4 метри завширки та десь 1,5 м висоти, – один в один співпадають з подібними ж стандартами ґотських дракарів на півночі, в культурі скандинавського вікінгу.

Тільки, що ті не мали при собі пізніших гармат, малокаліберних, але далекострільних.

З другого боку, такі вживані козацькі терміни, як «осавул», «чауш» або «кіш», – мають, очевидно, тюркське походження. Тобто – пізніше.

Звичайно виникнення Великої Січі Запорізької пов’язують з ім’ям князя Дмитра Вишневецького, що у козаках здобув ім’я Байди та уперше з’явився на Хортиці десь 1556. Він був, ніби, нащадком кунігаса Ґедімінаса та людиною православної віри, а з 1550 був призначений королем (тоді ним був Жиґмонт Авґуст) старостою Канівським та Черкаським. Але, за вдачею був типовим авантюристом-перекінчиком, та цього не помітить хіба що сліпий.

Втім, більш-менш повний звіт про його діяльність читач може знайти в Доповненні 1, складеним за Дмитром Яворницьким, «Історія запорізьких козаків», Львів, 1990.

Але, року 1575, по трьох роках «безкоролев’я», польським королем стає Іштван Батор (польською – Стефан Батори, 1575–1586), бан Трансильванії (Ердею). Польська шляхта вбачала в ньому короля, що буде царювати, а не правити, але потерпіла якнайбільше розчарування. Він твердою рукою притримав шляхту в карбах, навіть скаравши декого за державну зраду на горло, та навів у Польщі чи не найбільший порядок за її історію. Замість зграй озброєної шляхти він завів регулярну армію, до якої залучив і хлопів, та хутко вигнав москалів із Прибалтики.

Він же звернув увагу й на українське козацтво. Як пише професор М. Бобжинські:

Повсякденне козацьке життя посеред необмеженої свободи та юнацьких змагань – мало свою притягальність, а виправа на Константинополь доконана на вузьких човенках, званих чайками, спалення його передмість, штурм до брам Царгороду і здобуття незмірного окупу – покрили козаків славою героїв. Горнулося до них та збігало з Польщі пригнічене шляхтою холопство, горнулися неспокійні духом люди зі шляхетської молоді та люди, що тікали від руки правосуддя. Панувала серед козаків повна рівність, на сторожі якої стояла абсолютна військова влада їх приводців, отаманів. Ідеалом козаччини була банда, що мешкала у так званій Запорізькій Січі понад берегами самого Дніпра, але й околішня людність окрайня, що трималася плуга, бавилася час від часу, з потреби та з фантазії, – у козаків. Була то стихія сильна своїм лицарським духом, сильна пошануванням до влади, яку сама над собою поставила. Належало її організувати та для держави заскарбити, яке завдання й виконав тепер Батори. Шляхту окрайню він піддав законам шляхетським, котрі, однак, в часі війни поступалися козачому військовому праву, справжніх запорізьких козаков записав до реєстру, надав їм розлеглі