Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Підкреслимо ще раз, що албанці або боснійці, які переважно прийняли іслам, зробили це виключно з власної волі, бо ніхто їх до цього силою не примушував. Та нікому й ніколи не нав’язували турки, так само, свою мову, як століттями ж нав’язували українцям польську або російську. Так, чи не відомо все це було ще тоді? – було, годі казати. Бо чимало українців побувало і в Криму, і в Буджаку, і в Туреччині. Але, що тут зробиш, – ні розум, ні логіка не працювали, – працювало та вирішувало слово попів.

А за таких умов нездатна вирости й національна ідея. Хіба, нагадаємо ще раз, було би належно оцінено великі можливості унії. А як так, то й визвольна боротьба, що велася за відсутності будь-якої національної ідеї, – була абсолютно марною. Здатна була, якнайбільше – відвоювати українською кров’ю Україну від Польщі – на дарунок Росії – єдиновірцям.

* * *

Все було так само, як далеко потім, наприкінці XX ст., коли «нова влада», на чолі з отим – «національна ідея не спрацювала», – щосили робила вигляд, що «розбудовує незалежну Україну», готуючи їй, хіба не чергове «воссоєдінєніє с Россієй»…

5. Козацькі Війни

Спочатку Цецора 1620, а потім Хотин 1621, вичерпно довели що без козацтва польське королівство проти Туреччини – ніщо; а з козаками – таки щось.

Тому причини початку козацьких воєн здаються до смішного прості, це постійні затарги з королівською владою. Де козаки вживають аргумент, яким володіють найліпше – військову силу, бо козаки, як військовий стан, дещо відзвичаїлися вже від ріллі та свинопаства, та за мирних часів звикли жити радше на королівський кошт, як козаки офіційні – «реєстрові». Тобто, занесені до спеціального листа та поставлені на кошт. А всі останні – позареєстрова голота – вимушені існувати самопас, існуючи за рахунок періодичних наїздів на Кримське ханство або Туреччину, ніби оті вікінги, створюючи своєю діяльністю постійні дипломатичні проблеми для Польщі. В такому поході, зокрема, наклав головою 1628 і сам гетьман Михайло Дорошенко (1623–1628, з перервами), що очолив виправу до Криму.

Отже, король всіляко заощаджує гроші казни, якомога обмежуючи кількість реєстрових, а козацтво (особливо – нереєстрове) весь час домагається поширення цієї категорії. А, як вони є стан військовий, то й прагнуть збільшення реєстру – саме демонструючи військову силу.

Вперше (чи не вперше?) це сталося тоді, коли після Хотина поза справами полишилась велика кількість козаків, що надовго відвернули турецьку загрозу Польщі. Новий гетьман Марко Жмайло 1625 вирушає з козаками на захід та відбуваються бої, але Михайло Дорошенко пропонує переговори та й дійсно, – домагається 6000 реєстрових (Куруківська угода).

Зі свого боку, уряд намагається 1630, спираючись на лояльність реєстрових, – приборкати всіх останніх, позареєстрових. Почувши про таке запорожці вирушають назустріч з артилерією та кіннотою, та більшість реєстрових, що мали би їх приборкувати – переходить до них. По цьому під Переяславом зчинилися такі бої, що коронний гетьман Конєцпольський, який командував королевським військом, змушений не лише відмовитись від своїх планів, але ще й збільшити реєстр до 8000. За так званим Переяславським перемир’ям. А новий гетьман Іван Кулага добивається 1632 від польського сейму навіть участі козацьких представників у королівських виборах. Але, все це були послаблення на користь реєстрових, та не справляли вони великого враження на основну масу козацтва – позареєстрових, яких було принаймні вдесятеро більше. Саме в їх середовищі, фактично – самостійного суспільного класу, – починають визрівати незалежницькі ідеї.

Року 1635 гетьман Іван Сулима (1628–1629, 1630–1635, з перервами) піднімає чергове повстання проти корони. Повернувшись із морського походу він руйнує вибудовану поляками фортецю Кодак – перед першим із Дніпрових порогів (їх відлічують зверху вниз), звідки поляки стерегли Січ. Але, після початкових успіхів повстання придушується, а зрадники з реєстрових захоплюють гетьмана та видають полякам. Поляки ж його, кавалера золотої папської медалі за похід на Туреччину, отриманої від папи Павла V, – ганебно страчують.

Але, помічник Сулими, Павло Павлюк (Михнович) 1637 знову піднімає козаків та звертається з універсалом до всього українського народу, вперше переводячи козацький рух у цілком національну площину. Відсуваючи постійні затарги щодо реєстру на другий план. Цього разу повстанський рух охоплює й Лівобережжя, бо там живуть люди, які теж вважають себе українцями. Однак, і цього разу коронний гетьман Потоцький, спираючись на осадників, місцеву польську шляхту, – перемагає повстанців, а Павлюка 1638 страчують у Варшаві.

По цьому польський сейм переходить у наступ: скасовує колишню самоуправу реєстру, на його чолі має тепер стояти не козацький гетьман, а польський командуючий, виключно з польської шляхти мають бути тепер і козацькі поповнення. А реєстр знову скорочують до 6000.

Одне слово, в королівстві іде постійна війна проти половини власного народу. Польська держава стала покладатися тільки на голу силу. Дещо призабувши давню мудрість, рекомендацію Одіна з «Промови Високого» в «Едді»: «Не дуже ти покладайся на силу, бо на кожну силу знайдеться й більша…»

* * *

Тепер мала бути для козацтва війна не на життя, а на смерть.

Погромлена Україна накопичує сили для нового повстання, а тим часом відносини дещо пом’якшуються, бо король Владислав IV (1632–1648) починає планувати чергову війну з Туреччиною, де не обійтись без козаків, та скликає нараду з цього приводу. В числі козацької старшини приїздить радитись із королем і чигиринський сотник – Зиновій Богдан Хмельницький (1595–1657). Він покищо нічим не виділяється серед інших, але є людиною вже досить досвідченою.

Справа в тому, що Велика Січ Запорізька – давно вже не глухий закуток Європи. По-перше, Європа постійно ворогує з Турцією, та тут важливий будь-який союзник. А Січ – то союзник не будь-який, бо великого розголосу їй надають нечувані за успіхами морські походи гетьмана Сагайдачного. По друге, в Європі з 1618 шаленіє Тридцятирічна війна, кінця їй не видно, та всі її учасники зацікавлені у набутті викваліфікованої військової допомоги, хоч організованої, а хоч і у вигляді звичайного жолдацтва. От позареєстрові козаки і наймаються цілими військовими частинами до Австрії, Франції, Німечини або навіть Швеції, воюючи за гроші по різні боки католицько-реформатського поділу.

В ці роки на Запоріжжі товчуться посли обох сторін, як французи, так шведи. Ґустав II Адольф Васа (1591–1632), «король свевів та ґотів», визнаний герой Тридцятирічної війни, – урочисто іменує українських козаків «благородними та вільними