Аналітична історія України - Олександр Боргардт
А Запоріжжя, зі свого боку, пізнаючи широкий світ, а не тільки ісламську його частину, – хутко піднімається до розуміння загально національних інтересів. Не українські братства, не духівництво і не реєстрові на польському кошті, а саме вони, позареєстрові волоцюги. Втім, не був з останніх і чигиринський сотник Зиновій Богдан. Він був сином реєстрового ж заможного старости в Чигирині – Михайла Хмельницького, господаря на хуторі Суботів. Закінчив добру єзуїтську школу в Галичині та був обізнаний з тонкощами обох ворогуючих релігій; рівно, як і з їх мовами: латиною та грекою. А значить мав і цілком пристойну загальну освіту, бо саме цим порізнювалися єзуїтські школи від православних. Рано почав ходити й на татарські та турецькі виправи, як несанкціоновані, так і на легальні. В числі невеликої кількості реєстрових, він разом з батьком ходив під Цецору, де 1620 пав не тільки гетьман Жолкєвський, а й староста Михайло Хмельницький; а сам Богдан сподобився потрапити до турецького полону. Там він провів два роки в Істанбулі, поки мати збирала гроші на викуп. Отже, не тільки увійшов на місці у зміст турецької політики, але, правдоподібно, знався вже якось і на турецькій мові. До цього був людиною сильної волі, що здатна була переконувати інших, добре промовляв до людей.
Підняти повстання 1648, навіть обравшись гетьманом Запоріжжя, – було не простою справою. Слід зауважити, що новий гетьман узяв до уваги, наскільки міг, прорахунки минулих повстань. Треба було об’єднати дії реєстрових полків, найкраще споряджених, із діями позареєстрових, та навіть із діями селянства та міщанства. Цього разу забезпечили себе й з півдня, заключивши певний союз з тим, кого запорожці вважали своїм одвічним ворогом (православ’я!), – кримським ханом. Це було конечністю, бо не тільки забезпечувало повстанців від несподіванок з тилу. Кримське ханство могло постачати не лише необхідну кількість добрих коней, бо козаки пішки не воювали, але й достави зброї з Туреччини. Союз дозволяв залучати до військових дій і татарські загони. Таке залучення, звичайно, не мало проблем, бо тактика татар і козаків була практично однакова: хуткі переміщення сил та несподівані удари там, де на них менше всього очікувано. Козацтво не лише відродило зовнішність гунів, але й їх військову тактику і стратегію. А це показує, що ці традиції були значно глибшими, ніж це можна було думати. Адже, пройшла в проміжку ціла київська епоха.
* * *
З цього приводу зауважимо, що історія України є якоюсь мірою унікальною в тому, що виказує певну циклічність, це – до деякої міри – історія повернень. Справа в тому, що в ній простежуються три етнічних потоки, три державності, що порядкували та уґрунтовували цю історію за останні чотири тисячі років. Нагадаємо: балтицька епоха – кимерійська, скитська – ґотська та аланська; третьою і останньою була гунська.
Поверненням до ґотської епохи, по заникненні потуги аварів, – став княжий Київ, південний окрай вікінгівського ґотського світу. Потім, після монгольського удару, поверненням до епохи балтів стала Велика Литва, хоч і не так довговічна, але – великодержава Європи; єдина в ній, хто могла на рівних змагатись з монголами. Епоха ж Козацьких Воєн стала справжнім поверненням до гунських часів, не лише зовнішньо, але й більш ґрунтовно – в понятті озброєного народу. Бо важко вказати соціальний прошарок, який не був тоді втягнутий до визвольних змагань.
Але, слід і запитати себе, – яким могло бути історичне значення цих повернень? – позитивним, чи негативним? Напрошуються наступні міркування.
Балтицький, ґотський та гунський первені, то є три складові української історії, народу, його мови та культури. Етніка та мова складаються століттями, але їх наявність іще не вичерпує собою, так здається, широкого поняття нації. Коли все попереднє вже дещо склалося, потрібен час і на наступний етап, – вироблення нації. Ця остання повинна, так би мовити, відстоятись за певних сталих політичних умов; та не рік і не два, – певний довший час. А саме такого часу, схоже, не було.
Київське князівство було лише окраєм вікінгівської ойкумени, а на окраях держави не створюються; воно мало небагато шансів стати врешті політичною державою. З усього вікінгівського світу постало всього три державності (крім Ісландії); та саме й тільки – не на окраях.
Значно більше шансів стати нацією було у Великій Литві, але… якби не ота Кревська унія, що так скоротила вік держави.
А до всього цього додайте ще й оте жорно на шиї, – дике візантійське християнство. Воїстину – фатальна доля… Але, повернемося до справ.
Війна розпочалася з того, що коронний гетьман Микола Потоцький, разом із сином Стефаном, задумав із відновленого Кодаку ударити на Запоріжжя з флангу, та задушити врешті це постійне гніздо бунтівників. Та його випередив гетьман Богдан, погромивши поляків на Жовтих Водах, побіля Кривого Рогу. Стефан Потоцький попав тоді у татарський полон, де незабаром помер від отриманих ран, а реєстрові козаки, як це вже стало в звичаї, – перекинулись від коронного гетьмана на бік запорожців. Успіх був повторений у другій битві, під Корсунем, де потрапила до полону вже вся польська командна верхівка. До того, саме в день цієї битви, 16 травня 1648, – помирає король Польщі, Владислав IV.
Сам Хмельницький не надто цінував мілітарний бік цих перемог, та з ним можна погодитись, для козаків та татар то були радше бойові тренування. Але розголос їх був понад великий, та наслідком були народні повстання, які охопили не лише Поділля, а й Київський палатинат. Підчас них висуваються народні ватажки, як полковник Максим Кривоніс, та виганяються на захід такі опори польської агресії на Україні, як князь Ярема Вишневецький.
Зі своєю переможною армією гетьман вирішує йти далі на захід, назустріч новій польській армії, та знову, обравши типово гунську тактику, – розбиває їх під Пилявцями восени 1648. Армія була не якась там – десь біля 80 000 «посполітеґо рушення». Дорога на захід стояла відкритою, а повстання спалахує тепер на Волині, Холмщині та Галичині. Але гетьман тримає курс на Варшаву, навіть не заходячи до Львова. Однак, за Замостям на нього очікує нова польська армія, та він нечекано укладає перемир’я з новим королем Польщі, Яном Казимєжем.
Отже, Хмельниччина як така, принаймні на її початку, – стала відродженням стану озброєного народу, що останнього разу мав місце ще за гунських часів. Забезпечував
