Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів
Входження східних слов’ян і Русі до візантійського історико-культурного ландшафту — тривалий історичний процес. Його початки губляться у першій половині І тис. н. е., коли в лісостеповій смузі сучасної України під впливом східних римських провінцій склалася так звана черняхівська культура.
Південна орієнтація мала місце й на етапі існування Антського союзу племен. Писемні джерела зберегли свідчення про військові конфлікти склавинів та антів з Візантією, але ними взаємини двох сторін не вичерпувались. Літописець Нестор записав у «Повісті минулих літ» історичний переказ про київського князя Кия, який відвідав Константинополь і з почестями був прийнятий імператором[572]. Знахідки предметів візантійського імпорту V—VII ст., у тому числі й монет, свідчать про налагодження торговельних контактів між Візантією і східнослов’янськими міжплемінними об’єднаннями.
Повідомлення Нестора про царгородський візит Кия не є чимось надзвичайним у слов’янській історії. Воно підтверджується, по суті, і свідченнями візантійських авторів, котрі відзначили постійні набіги антів і склавинів на володіння імперії наприкінці V—VI ст. Прокопій Кесарійський пише, що, починаючи з 527 р., склавини та анти регулярно вторгались у межі імперії. У 550—551 рр. вони разом з аварами підступили до Константинополя[573], а наприкінці століття мало не заволоділи візантійською столицею. Намагаючись убезпечити північний кордон, Візантія прагнула налагодити із слов’янами договірні відносини. На часи правління Юстініана І (527—565 рр.) припадають перші дипломатичні контакти слов’янських племінних союзів з імперією. Візантія завдяки багатим дарам, найму на службу слов’янських загонів, переговорам із слов’янськими вождями досягла тимчасових успіхів. Цікаві у цьому плані свідчення Прокопія про антсько-візантійські контакти 30—40-х років VI ст., що дивовижно перегукуються з розповіддю Нестора про Київ. «Був такий собі Хільбудій, близький імператорському дому, у військовій справі чоловік винятково енергійний і настільки безкорисливий, що, крім величезних багатств, він не набув ніякого достатку. На четвертому році своєї єдинодержавної влади імператор (Юстініан. — П. Т.), призначивши цього Хільбудія начальником Фракії, поставив його для охорони ріки Істру». Про подальшу долю анта Хільбудія існують дві версії. За однією — він загинув у бою із слов’янами, виконуючи союзницькі зобов’язання щодо Візантії, за іншою — повернувся до слов’ян[574].
Своєрідним продовженням цієї розповіді є повідомлення Прокопія стосовно посольства Візантії 545 р. до антів, яке заявило про згоду імператора уступити слов’янам нижньодунайську фортецю Турис і прилеглі землі за умови, що вони будуть охороняти північний кордон імперії від гунів. Анти прийняли пропозицію Юстініана І, з цього часу джерела не згадують про їхні виступи проти Візантії.
Рис. 6. Святковий жіночий убір (реконструкція П. П. Толочка).
Облога Константинополя 860 р. стала своєрідною точкою відліку руської історії у грецьких хроніках. «Повість минулих літ» з посиланням на «летописанье греческое» відзначає, що з цього часу «начася прозивати Руска земля». Відбулось «дипломатичне визнання» Київської Русі Візантією. Між двома країнами, як справедливо вважали О. О. Шахматов, В. В. Мавродін та інші історики, було укладено угоду «миру і любові».
Але велика східнослов’янська держава, звичайно ж, виникла не з політичного «небуття», як намагався зобразити Фотій. Народ, що населяв її, був відомий у Візантії давно. Інша справа, що горді та пихаті греки тривалий час намагались не помічати тих важливих змін, які відбувались у східнослов’янському світі. Шлях до «дипломатичного визнання» був початий Руссю принаймні з VI ст. З кінця VIII — початку IX ст. інтерес Русі до чорноморських ринків посилюється. Відчужуваний через «полюддя» додатковий продукт з підвладних племен не тільки задовольняв потреби правлячої еліти молодої Київської держави, але й був важливою статтею руського експорту. Реалізація його на чорноморських ринках викликала протидію Візантії. Певно, саме у цьому слід бачити причину походів руських дружин наприкінці VIII — на початку IX ст. у Крим та Амастриду. Економічний інтерес, очевидно, був головною метою руського посольства 838—839 рр. до Константинополя.
Своєрідним фіналом першого етапу взаємин Русі з Візантією був похід руських дружин 860 р. на столицю імперії. Незважаючи на його відносну невдачу, він відіграв вирішальну роль у зближенні двох країн. Однією з найважливіших статей їх мирного договору стало хрещення Русі. Ось що писав патріарх Фотій у «Окружному посланні» східним митрополитам. «Підкоривши сусідні народи і через це надмірно загордившись, вони (руси. — П. Т.) підняли руку на Ромейську імперію. Але тепер вони проміняли еллінську і безбожну віру (язичництво. — П. Т.), у якій раніше перебували, на чисте християнське вчення, ввійшовши в число підданих нам і друзів... і в них загорілась така спрага віри і ревність, що вони прийняли пастиря і з великою старанністю справляють християнські обряди».
Свідчення грецьких авторів не підтверджені в «Повісті минулих літ». Із вітчизняних джерел тільки Никонівський літопис зберіг повідомлення про Аскольдове хрещення Русі. Вони утримуються в тій частині літопису, яка була укладена, як вважають Б. О. Рибаков та інші історики, на основі літопису Аскольда. Ця подія, безперечно, великої історичної ваги не була несподіваною. Вона готувалася впродовж тривалого часу. Перші, не дуже виразні свідчення (писемні й археологічні), вказують на знайомство східних слов’ян з християнством ще в антську епоху. Конкретніші дані з приводу цього маємо в «Житії св. Стефана Сурозького», де розповідається про хрещення князя русів Бравліна архієпископом візантійського міста Сурож Філаретом. В літературі цей факт справедливо вважається частиною дипломатичної угоди між переможцями — русами і переможеними — греками.
Певний зв’язок з русько-візантійським договором 60-х років IX ст. мала активність Русі на Сході. Похід на Абесгун не тільки переслідував корисні цілі русів, а й розглядався як виконання союзницьких зобов’язань щодо Візантії, яка перебувала у стані війни з Арабським халіфатом.
Конфесійне зближення Русі й Візантії, яке особливо прискорилося за роки правління князя Аскольда, в IX ст. не набуло ще необоротного характеру. Успіхи християнізації Русі були незначними, а з приходом до влади новгородського князя Олега почалася язичницька реакція. В уявленні візантійців Русь продовжувала репрезентувати «варварський світ», хоч і посіла певне місце в ієрархічній структурі «Візантійської співдружності націй».
У роки князювання в Києві Олега (882—912)
