Квіти в легендах і переказах - М. Ф. Золотницький

Молодята на сьомому небі, блаженствують... Та у справу втручається суворий вихователь принца де ля Гошері. Вбачаючи, що подібне знайомство не личить принцеві, він усіляко переконує його покинути Флеретту, а коли той не погоджується, влаштовує його від'їзд додому в По.

Нічого не вдієш, доводиться розлучатись, але принц заприсягнувся Флеретті, що ніколи не забуде її, й повернеться в Нерак за першої ж можливості.

Бідолашна Флеретта не вірить, у відчаї заламує руки, проливає гіркі сльози й каже, що їй залишається одне — померти.

«Чи бачите ви,—звертається дівчина до Генріха у хвилину, коли подає голос дзвін, сповіщаючи: усе готово до від'їзду,— чи бачите ось цей басейн, що утворила затока Гаронни? Хоч би коли й хоч би звідки ви приїхали сюди, ви завжди знайдете мене тут!»...

Принц їде. Минає кілька місяців.

Непостійний за своєю вдачею, він незабаром забуває Флеретту й починає залицятися до інших. Флеретта дізнається про це. Не раз принц приїздить навіть до Нерака, та завжди має на оці інших, забуваючи про бідолашну Флеретту.

Та ось одного разу, гуляючи в саду у замку, він випадково зустрічається з Флереттою, котра за цей час стала ще прекраснішою. Кохання до дівчини збурюється в ньому, як і колись.

Він голубить її, благає пробачити його забудькуватість і прийти на побачення до басейну, де вони раніше зустрічались.

«Гаразд,— відповідає Флеретта,— о 8 годині я буду там».

Окрилений радістю, принц о 8 годині поспішає на побачення. Та нікого не знаходить у домовленому місці.

Чекає півгодини, годину.

Тоді, розчарований та роздратований, збирається повернутися до замку, але раптом на місці, де завжди зустрічався з Флереттою, помічає маленький кілочок, а на ньому записку.

Та вже вечір, темно — нічого не розібрати.

Тоді він поспішає до замку. Із хвилюванням розгортає папірець і з жахом читає: «Я вам сказала, що ви завжди знайдете мене у басейні. Добре пошукайте... може, знайдете... Ви вже не кохаєте мене. Що мені робити, мабуть, така вже моя доля. Боже милостивий, прости мене, грішну!»

Збагнувши зміст записки, принц впав у відчай. Б'є на сполох, скликає людей. Усі з ліхтарями й факелами мчать. до басейну і справді знаходять у ньому тіло Флеретти.

Бідолашна вибрала смерть, а не муки кохання.

Горе Генріха було безмірним.

Хоч скільки після цього залицявся до перших красунь, хоч скільки закохувався, а Флеретти забути вже не міг.

Невидима тінь її переслідувала його завжди і всюди, і навіть у старості він не раз згадував свою, чисту душею, чарівну сільську троянду й гірко-гірко оплакував її.

Такою ж квіткою горя троянда постала спочатку й в історії Англії.

Майже невідома тут до XIV століття, вона з'явилася при дворі англійських королів незадовго до початку кривавої чвари між домами Йоркським та Ланкастерським і так зачарувала їх своєю красою, що ті й другі вмістили троянду у своєму гербі, перший вибрав собі білу, а другий — червону, внаслідок чого розбрат, що виник між Генріхом VI Ланкастером та Едуардом Йоркським за право на англійський престол,має назву війни червоної та білої троянд.

Про цей вибір троянд у хроніці Шекспіра «Генріх VI» знаходимо таку сцену.

Події відбуваються у 1450 році в парку Тампль біля куща троянд. Зійшлося багатолюдне зібрання, щоб обговорити, кого вибрати на трон.

Надходить Плантагенет, один із тих, хто має право на престол, і всі, ніяковіючи, змовкають.

Тоді Плантагенет (представник дому Йорка) мовить: «Нехай кожен дворянин, хто високо шанує своє звання й вірить у правдивість моїх слів, зірве зі мною ось цю білу троянду».

Сомерсет: «А той, хто не лестивець і не боягуз, стоїть за правду, зірве зі мною цю червону».

Варвік: «Ненавиджу я будь-які рум'яна, тому, не лестячи, зірву з Плантагенетом білу».

«В такому разі,— каже Йорк у другій частині першого акту,— я піднімаю високо молочно-білу, нехай вона красується на штандарті Йорка, щоб вести боротьбу з Ланкастером...»

У хвилину, коли Річард Плантагенет займає трон, король Генріх з'являється зі своїм почтом — усі з червоними трояндами на капелюхах.

Тоді у страшному гніві Річард вигукує: «Ні, я не заспокоюсь до тих пір, поки моя біла троянда не перетвориться на червону від теплої крові Ланкастерів...»

І ось під знаменом цих-то двох мирних троянд і спалахує вищезгадана страшна братовбивча війна, котра тривала понад 30 років, була украй кровопролитна й відзначалась винятковою жорстокістю як з одного, так і з другого боку.

Кущі, де були зірвані ці дві історичні троянди, росли у Лондоні в парку Тампль (цей парк настільки густий і прекрасний, що в ньому й досі відбуваються виставки квітів) до останнього часу й загинули лиш кілька років тому.

Пізніше на згадку про цей розбрат англійські садівники вивели особливий сорт, котрий одержав назву ланкастер-йоркський і відрізнявся тим, що на одному й тому ж самому кущі цвіли червоні та білі троянди.

Але, відсвяткувавши так сумно свій прихід до Англії, цариця квітів незабаром згладжує печальні. спогади про ті події й стає загальною улюбленицею.

Слугуючи спочатку символом акторського ремесла, котрі, за приписом королеви Єлизавети, могли з'явитися поза театром у звичайному одягу, але з трояндою на черевиках, вона перекочовує незабаром на убори найвишуканіших модниць і модників Англії. Франти носили її за вухом: чим більша квітка, то більший шик. І не лише влітку, але й взимку. І, оскільки, жива троянда взимку на той час була великою рідкістю, то люди із середнім достатком мусили обходитись штучною. Незабаром з живою трояндою за вухом почала з'являтися на людях і сама королева Єлизавета, з такою трояндою якийсь час навіть карбували її зображення на срібних монетах.

Нарешті, троянда відіграла цікаву роль і в житті покійної королеви Вікторії.

Розповідають, що на придворному балу на честь принца Альберта Кобурзького, який приїхав до Англії сватати королеву Вікторію і дуже сподобався їй, королева, виявляючи свої почуття, відкріпила троянду з корсажа й передала йому.

Зачарований такою увагою, принц був у захопленні і, не знайшовши на своєму фракові петельки, де б міг закріпити дорогоцінний подарунок, негайно зробив, якраз навпроти серця, хрестовидний розріз на тканині й увіткнув туди троянду.

Ця винахідливість і ціна, якої він надав її невеличкому знакові

уваги, остаточно полонили Вікторію. Вона погодилась стати його дружиною.

То був дід короля Георга III.

Нарешті, троянда була й останньою квіткою, яку забрав із собою в могилу король Едуард VII. Прощаючись із ним навіки, вся у сльозах, королева Олександра, коли він лежав уже в труні, вклала йому в руку чудесну