Квіти в легендах і переказах - М. Ф. Золотницький

У XII столітті серед французьких дам виникає звичай носити вінки з троянд, вони одержують назву «шапель», а ті, хто їх плете — «шапельє» — тепер так називають капелюшних фабрикантів, тож, очевидно, від тих вінків походить і французьке слово «шапо» (chapeau) — шапка, капелюх.

Звичай цей невдовзі набув такого поширення, що навіть найбід-ніший вважав за обов'язок подарувати своїй доньці в день її весілля подібний «шапель», вона одягала його на голову під час вінчання. Звідси ж походить, очевидно, й назва «chaperon de roses» — невеличкий подарунок пошлюбленим або дитині на хрестини.

Завважимо, до речі, що й саме хрещення на той час не відбувалось без трояндової води, її доливали в купіль.

Байє розповідає, що такою водою хрестили, наприклад, відомого середньовічного французького поета Ронсара, внаслідок чого, коли за царювання Генріха II він став знаменитим поетом і одержав першу нагороду на змаганні поетів в Тулузі, йому замість звичайної золотої дикої троянди (шипшини), піднесли срібну статую Мінерви, ніби підкреслюючи, що, охрещений у трояндовій воді, він уже в пелюшках був визнаний поетом.

Одержавши цю нагороду, Ронсар, як розповідають, надіслав її в подарунок своїй шанувальниці — королеві Марії Стюарт, а вона у відповідь надіслала йому вінок із срібних троянд, на кожному листку якого росинками блищали чудесні брильянти)?). На стрічці, що обвивала вінок, було зроблено напис: «Ronsard, IАроІІоп de la source desmuses» (Ронсару — Аполлону джерела муз).

У XIV столітті у Франції виникає ще один своєрідний звичай, пов'язаний із трояндою. У палаті, що складає так звану королівську раду з 6 духовних та 6 світських перів, стає звичкою, аби кожен із перів, тільки-но в нього виникає справа в суді, підносив усім членам палати троянди. Звичай називається «daille des roses» і при палаті започатковується навіть особлива посада придворного постачальника троянд (rosier de la cour), місцеперебуванням якого визначається містечко Фонтене-о-роз, котре вже тоді славилося своєю культурою троянд. Містечко існує й понині.

Але в XVI столітті цей звичай, через постійні сварки членів палати за місця, припиняється, і ні в чому не винна троянда зазнає такої опали, що духовний суд у Німі виносить вердикт, аби вона відтепер слугувала знаком розрізнення християн від євреїв, котрі зобов'язані були носити її на грудях.

Але таке гоніння у Франції на троянду мало тимчасовий характер і обмежувалось деякими місцевостями, оскільки вже через кілька років серед садів містечка Провень (Provins) неподалік Парижа виник звичай щорічно вибирати короля троянд (Le roi des rosiers). Ці

вибори відбувалися в день св. Фіакра. Царювання такого короля тривало рік і супроводжувалось різноманітними почестями.

Подібні ж вибори, проте не короля, а королеви, або, як її називали, роз'єри, відбувалися і в містечку Салансі 8-го липня в день св. Медара.

Роз’єру вибирали одну з трьох найдоброчесніших та цнотливих дівчат усієї провінції. А для того, щоб не сталося помилки й титул дістався справді доброчесній дівчині, імена пропонованих на обрання виголошувались спочатку з церковної паперті, де кожен міг висловити про них свою думку і, в свою чергу, запропонувати, якщо знає, достойнішу.

Як тільки вибір відбувся, обраницю під звуки музики вели у супроводі 12 пар святково вбраних дівчат у панський замок, а звідти — до церкви св. Медара, де роз'єру чекав вінок, а точніше — звиток із чудесних троянд. Цим звитком, з молитвою, у присутності пастви, священик урочисто увінчував обраницю. Потім наставав час святкування. Увінчана дівчина одержувала як нагороду за своє цнотливе поводження 25 ліврів й користувалась своїм титулом роз'єри часто впродовж багатьох років (як звично — до заміжжя).

Святкування це, як свідчить переказ, було запроваджене ще в VII столітті після Р. X. св. Медаром, архієпископом у Саленсі, котрий, щоб увічнити це свято, навіть залишив у спадок 12 десятин землі, із прибутків якої й видається нагорода роз'єрі.

Першою роз'єрою була сестра архієпископа, й зображення цієї урочистості збереглося й досі на фресках у церкві св. Медара в Саленсі.

З іншого боку, існує думка, ніби це свято встановлено лиш за Лю-довика XIII, доказом чого свідчить срібна пряжка, котру надівають як прикрасу на трояндовий вінок, її, розповідають, пожертвував сам король.

Подібні свята згодом поширилися і в інших місцевостях Франції. Особливо ж популярними стали ті, що проводились на честь пам'яті Мальзерба, міністра Людовика XVI, котрий, як і король, загинув на ешафоті.

Завважимо, до речі, що, окрім подібних урочистостей, троянда відігравала помітну роль і в народних виставах, котрі, очевидно, започаткували наші квіткові баталії.

Так, у містечку Тревізо з давніх-давен серед міста влаштовували фортецю, вали і стіни якої складалися з дорогих килимів та шовкових тканин. Знатні дівчата міста захищали фортецю, а знатні юнаки брали її в облогу. При цьому знаряддям облоги й захисту правили яблука, мигдальні горіхи та квіти, головним чином троянди, котрими кидали одне в одного, а також струмені трояндової води, нею захисниці фортеці обливали тих, хто йшов на штурм.

На цю виставу звідусюди пливли тисячі глядачів, і якось Фрідріх Барбаросса, присутній на одній з них, зауважив, що веселішого свята йому ще не доводилось бачити.

Особливо ж славились вони тим, що юнак чи дівчина вибирали

собі тут наречену чи нареченого, тобто подібні баталії завжди закінчувалось численними шлюбами.

Та не завжди троянда відбувала таку приємну мірію в моралі Франції.

Драматичну роль зіграла вона в житті Генріха IV в дні його молодості. Тоді він ще носив титул принца Беарнського.

Досконало володіючи мистецтвом стрільби з лука, він узяв участь у змаганні, влаштованому при дворі Карла IX, короля Наварського, у замку Нерак в 1566 році.

Влучити треба було в апельсин. Герцог Гіз, починаючи, збиває його з першого разу. Тоді Генріх підходить до однієї прекрасної сільської дівчини, присутньої на змаганнях, просить у неї пришпилену на грудях троянду, і пропонує зробити її предметом змагання.

Гіз не поціляє. Генріх пронизує троянду наскрізь й урочисто підносить її разом із стрілою дівчині.

Проте стріла, що пронизала троянду, водночас пронизала й серце молодого Генріха.

Він безтямно закохується в чарівну селяночку й повсякчас шукає випадку познайомитися з нею ближче.

Виявляється, це донька придворного садівника Флеретта.

З наступного дня садівництво стає улюбленим заняттям Генріха.

Він розташовує квітники поблизу басейну, куди, як дізнається Генріх, приходить по воду Флеретта, й разом із батьком дівчини старанно висаджує та доглядає рослини.

Відбувається тісніше знайомство. Приваблена увагою високопоставленого принца, зачарована його красою й молодістю, Флеретта й