Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів
Ні про яке норманське завоювання Киева, отже, не може бути й мови. Стався, по суті, політичний переворот, унаслідок якого на київському престолі сіла нова людина. Олег і його оточення фактично вступили на службу до середньодніпровської ранньофеодальної держави, яка на цей час пройшла вже тривалий шлях розвитку. Не випадково у Києві варяги приймають назву цієї держави: «И седе Олегъ княжа Кыеве; и быша у него мужи Варязи, и отътоле прозъвашася Русию»[567].
Часи княжіння Олега в Києві характеризувались активізацією консолідаційних процесів. Влада Києва поширилася не тільки на полян, древлян і сіверян, а й на новгородських словен, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, на неслов’янські племена чудь і мерю. Значних успіхів досягла Київська Русь наприкінці IX — на початку X ст. й на міжнародній арені. Одним з важливих заходів Олега як київського князя була спроба захистити свою державу від неспокійних сусідів, в тому числі варягів. Цій меті, очевидно, слугувала щорічна данина в 300 гривень, яку Русь сплачувала варягам, «мира деля». Дослідники справедливо вважають, що між сторонами була укладена звичайна для тих часів угода «миру і дружби»[568]. Свідчення літопису про регулярне залучення київськими князями для воєнних походів варязьких дружин вказують, очевидно, на договірну обумовленість цієї допомоги.
Рис. 5. Давньоруські жіночі прикраси.
Отже, говорячи про варягів на Русі, правильно, очевидно, буде вбачати в них не тільки датчан чи шведів, але також західних слов’ян, балтів, фінно-угрів. На ранніх етапах вони прибували на береги Волхова і Дніпра переважно як купці; згодом використовувались київським урядом як наймана військова сила. Некоректні посилання на літописні повідомлення про варягів, чим часто грішать деякі вітчизняні та зарубіжні дослідники, створюють оманливе враження мало не однакової їх участі у східнослов’янському державному будівництві. Але навіть й у виправленому вигляді «Повість минулих літ» не дає підстав для таких висновків. Після приходу на Русь Рюрик, згідно зі статтею 862 р., сів у Новгороді, Синеус у Білоозері, Трувор в Ізборську. Після смерті братів «прия власть Рюрикъ, и раздал мужемъ своимъ грады, овому Полотескъ, овому Ростовъ, другому Бѣлоозеро». Наче передбачаючи майбутні претензії норманістів, Нестор пояснив: «А перьвии насельници в Новѣгородѣ словѣне, въ Полотьски кривичи»[569]. 882 р. Олег, спускаючись вниз по Дніпру, посадив своїх посадників у Смоленську та Любечі. В Києві він сів сам.
Чернігівська обл. Шестовиці. Скандинавські фібули другої половини X ст.
Чернігівська обл. Ніжинський скарб 1852 р. Срібник Володимира Святославовича. Початок XI ст.
Де ж тут однакова участь? Рюрик, а пізніше й Олег не засновують своїх міст, а оволодівають уже існуючими, не стверджують в них політичну владу, а лише міняють стару адміністрацію на нову — «свою», як уточнює літописець.
Звичайно, нова князівська династія Русі, будучи за походженням північною, на перших порах сприяла залученню варягів до процесів державного життя країни. Це природно. Але залучення це ніколи не набувало форм панування, засилля чужинців. Процес їх притоку на Русь суворо контролювався, а проживання у слов’янському середовищі мало свою регламентацію, що виражалась у екстериторіальності варязьких дружин щодо великих давньоруських міст[570]. Писемні джерела свідчать, що кожного разу, як тільки завдання, у розв’язанні яких потрібна була допомога варягів, виявлялися виконаними, київські князі намагалися позбутися їх. При цьому не тільки не обдаровували варягів за службу із щедрістю родичів, а й нерідко не платили навіть обумовлені грошові суми. Коли варязька дружина почала надто переоцінювати свою роль у заволодінні Києвом і стала вимагати викуп від киян по дві гривні з людини, Володимир Святославич, наприклад, відмовив їм у цьому. Ображені таким ставленням варяги заявили Володимиру: «Сольстилъ еси нами, да покажи ны путь въ Греки». Онь же рече имъ: «Идѣти»[571]. Йдеться, по суті, про вислання з Русі непокірних союзників. Аналогічна ситуація виникла і за часів правління Ярослава Мудрого, котрий відмовив у виплаті грошей варязькому загону Еймунда, що брав участь у відбитті печенізького нападу на Київ.
Ці та інші аналогічні факти вказують на те, що слов’яно-скандинавська за походженням князівська династія на Русі дуже швидко стала просто слов’янською, яка не мислила себе поза інтересами того державного організму, який вона очолила. Таке твердження справедливе і щодо тих представників північних народів, які поступали на службу до київських князів і осідали на Русі на постійне проживання. Протягом одного-двох поколінь вони повністю асимілювались і зберігали зі свого минулого хіба що імена або прізвиська. У морі слов’янської правлячої знаті варязький елемент був незначним і, звичайно ж, не зіграв самостійної стуктуротворчої ролі.
У всіх випадках залучення варязьких «мужей лучших» на службу Київській державі немає й натяку на те, що цей процес регулювався і спрямовувався, скажімо, з Данії, Швеції чи Норвегії або вказував на ущемлення суверенітету Русі. Навпаки, ініціатива тут перебувала в руках київських князів і можна тільки дивуватися, як вони вміли обернути свої зв’язки із скандинавською північчю на користь східнослов’янській державі.
Глава 4
Русь і Візантія
В історичній літературі час від часу порушується питання про культурно-історичну належність східних слов’ян і Київської Русі. До кола якої європейської цивілізації вони входили: візантійсько-православної, римсько-католицької, чи хозаро-тюркської? Альтернативність підходу до проблеми зумовлює й альтернативність висновків. При цьому нерідко важливим є не позитивне об’єктивне знання, а погляд дослідника. Так з’явились теорії хозарського або норманського походження Русі, її римсько-католицької християнізації тощо. Деякі дослідники, будучи прекрасно обізнаними з історією хрещення Володимира Святославича, все ж намагаються з’ясувати, за яким обрядом хрестився київський князь.
Безперечно, східні слов’яни і Русь не були ізольовані від зовнішнього світу. Посідаючи історично важливу контактну зону між арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією, вони збагачувалися їхнім досвідом. На різних етапах історичного розвитку питома вага впливів сусідніх культур була неоднаковою. Все залежало
