Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів
Етимологія назви «поляни» у «Повісті минулих літ» пов’язувалась з апелятивом «поле». А оскільки в районі Києва, як стверджує О. Пріцак, полів немає, а є лише гори та ліси, то можна припустити, що поляни до приходу на береги Дніпра жили в степах на схід від нього.
Чому на схід, а не на захід? Адже там теж є поля, в тому числі знамените Перепетове поле, яке починалось за якихось сорок кілометрів південніше Києва. Та тому, що Хозарія розташовувалася на схід від Дніпра.
Інших писемних джерел для з’ясування питання, хто такі були поляни і звідки вони прийшли, окрім «Повісті минулих літ», нема. І не випадково, саме її свідчення залучаються до обґрунтування висновку про хозарство полян. О. Пріцаку імпонує, що двічі поляни названі в одній групі із сіверянами і в’ятичами. З цього він робить висновок, що вони були лівобережними південними сусідами сіверян і в’ятичів, тобто хозарами. Робити настільки відповідальний історичний висновок на підставі простого літописного сусідства племен полян з іншими східнослов’янськими групами принаймні несерйозно. До того ж варто зазначити, що поляни значно частіше виступають сусідами древлян і сіверян, ніж в’ятичів. Літописець у ряді місць чітко об’єднує полян і древлян в одну групу, протиставляючи її другій, яку складали радимичі і в’ятичі. «Полянамъ же живущим особѣ, яко же рекохомъ, сущимъ от рода словѣньска, и нарекошася поляне, а деревляне от словѣнъ же, и нарекошася древляне; радимичи бо и вятичи от ляховъ»[527].
Такі відомості є і в інших місцях літопису. «Тако же и ти словѣне пришедше и сѣдоша по Днѣпру и нарекошася поляне, а друзии древляне, зане сѣдоша в лѣсѣх»[528]. У статті 885 р., де йдеться про підкорення Олегом радимичів, міститься така сентенція: «И бѣ обладая Олегъ поляны, и деревляны, и сѣверяны, и радимичи, а съ уличи и тѣверци имяше рать»[529].
Таким чином, у літопису значно більше свідчень про безпосереднє сусідство полян з древлянами і сіверянами, які цілком конкретно вказують на їх слов’янство. «А ще и поляне звахуся, но словеньскаа рѣчь бѣ. Полями же прозвани быши, зане в поли сѣдяху, а язык словенски единъ»[530].
Ще більш рішуче обійшовся О. Пріцак з хозарською даниною полян. Справді, якщо поляни були хозарами, то якось не логічно, щоб вони платили данину тим-таки хозарам. А коли так, то данини цієї зовсім не було; все це пізніше вигадав редактор «Повісті минулих літ». Ось тільки не пояснив О. Пріцак, навіщо слов’янину, нащадку давніх полян, знадобилося зводити на бідних хозар такий наклеп, а заразом виставляти в не дуже привабливому світлі своїх далеких предків. У всьому ж мав бути якийсь сенс.
Про хозарську данину полян у літопису згадується тричі: в недатованій частині «Повісті минулих літ» й у статтях під 859 та 862 рр. Проаналізуємо ці повідомлення з огляду на те, чи дають вони підстави для звинувачення літописця у вимислі.
Текст з недатованої частини. «По сихъ же лѣтѣхъ по смерти братьѣ сея (Кия, Щека і Хорива. — П. Т.) быша обидимы древлями и инѣми околними. И наидоша я козарѣ, сѣдящая на горах сихъ в лѣсѣхъ, и рѣша козари: «Платите намъ дань». Съдумавше же поляне и вдаша от дыма мечь, и несоша козари ко князю своєму и къ старѣйшинымъ своимъ»[531]. Старійшини побачили в цій данині лихе знамення, яке вказувало на те, що прийде час і не поляни хозарам, а навпаки, хозари полянам платитимуть данину. Так воно й сталося, підсумував статтю літописець.
Звичайно вступ до «Повісті минулих літ» пов’язується з іменем Нестора. Безперечно, він був причетним до його написання, але не як літописець-творець, а як упорядник і редактор записів своїх попередників. Розповідь про хозарську данину полян з’явилася значно раніше від літописної діяльності Нестора. Про це свідчить закінчення цитованого вище повідомлення: «Тако и си владѣша, а послѣже самѣми владѣють; яко же и бысть: володѣють бо козары руський князи и до днешнего дне»[532].
Звичайно ж, «днешний день» — це не кінець XI — початок XII ст. Втративши свої позиції на Волзі під ударами дружин Святослава і Володимира, хозари швидко щезають зі сторінок історії не тільки як політичне об’єднання, але і як народ. На зміну їм прийшли печеніги, а згодом і половці, котрі остаточно асимілювали хозар[533]. З половцями Русь вела напружену боротьбу, але не можна сказати, що руські князі володіли ними. Навіть якщо йдеться про хозар тмутараканських, то і в цьому випадку вислів «володають» не міг відноситися до часів Нестора, які слід розглядати швидше як занепад влади Русі над далекою Тмутараканню. Цілком можливо, що запис цей з’явився у 60-і роки XI ст. і належить ченцю Печорського монастиря Никону, котрий деякий час жив у Тмутаракані. Втім, не виключена і більш рання його поява (наприклад, часи Мстислава Тмутараканського і Ярослава Мудрого).
Але що ж збентежило О. Пріцака в літописній розповіді про хозарську данину полян? Виявляється мечі, які поляни піднесли як данину хозарам. Згідно з ним, це не полянська, а руська традиція. Меч, за даними арабських географів, відігравав важливу роль у русів. Цілком вірно: у русів й у слов’ян, але не у хозар, зброєю яких була шабля. Коли б поляни київські були хозарами, то мали б дати символічною даниною шаблю, а не меч.
Стаття 859 р. «Въ лѣто 6367. Имаху дань варязи изъ заморья на чюди и на словѣнех, на мери и на всѣхъ, кривичѣхъ. А козари имаху на полянѣх, и на сѣверѣх, и на вятичѣхъ, имаху по бѣлѣ и вѣверицѣ от дыма»[534]. Тут О. Пріцаку здається підозрілим згадування як данини білячих шкурок. Чому? Та тому, що ці тваринки не водились у Південній Європі. Важко, звичайно, ручатися за вірогідність даного твердження стосовно Південної Європи, але що воно аж ніяк не стосується розглядуваного літописного повідомлення, це абсолютно точно. Поляни, сіверяни і в’ятичі проживали у Східній Європі, у її лісостеповій і поліській смугах,
