Політики не брешуть. 10 законів взаємодії політиків і виборців - Вадим Денисенко
8. Ще один центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом — Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів. Його скорочена назва, згідно з офіційним сайтом, АРМА (Агентство з розшуку та менеджменту активів)361. Закон про це Нацагентство362, ухвалений 10 листопада, набрав чинності 11 грудня 2015 року. АРМА було створено постановою уряду від 24 лютого 2016 року363. Заснування АРМА, як і НАЗК, було одним із головних критеріїв виконання Україною плану дій з лібералізації візового режиму з ЄС. 7 грудня 2016 року за результатами конкурсу уряд призначив головою АРМА Антона Янчука терміном на п’ять років364. Після інавгурації Зеленського його команда вирішила змінити й керівництво АРМА. 15 листопада 2019 року уряд Олексія Гончарука відсторонив Янчука від виконання повноважень за посадою365, а 27 грудня звільнив з посади366. Уже більше як пів року АРМА залишається без повноцінного керівника і при цьому проводить конкурси на управління активами. Непрозорість цих конкурсів викликає підозри про наявність у них корупційного складника367.
9. Крім того, в окремих центральних органах виконавчої влади діють більш-менш потужні підрозділи з питань запобігання й виявлення корупції. Зокрема в Міністерстві внутрішніх справ 17 березня 2015 року було створено Управління з питань люстрації та призначено його начальником Анатолія Фодчука, який доти працював начальником відділу інформації МВС368. Згодом цей підрозділ трансформували в Управління запобігання корупції й проведення люстрації, очолює його й досі Фодчук.
10. У Міністерстві юстиції донедавна діяло Управління з питань запобігання й виявлення корупції, яке складалося з двох відділів — з питань запобігання корупції та з питань виявлення корупції. Згодом управління перетворили на відділ, тобто статус його понизився, а начальником його й далі залишається Олександр Дем’яненко, який керує цим підрозділом з 2018 року.
11. У Державній фіскальній службі, яка наразі перебуває в процесі розділення на Державну податкову службу і Державну митну службу, було створено відділ запобігання й виявлення корупції. У відновленій Державній податковій службі створено Управління з питань запобігання і виявлення корупції.
12. Відновлена Держмитслужба оголосила, що в ній створено відділ у сфері запобігання, виявлення та протидії корупції і що 3 січня 2020 року з ініціативи цього відділу в Держмитслужбі створено комісію з оцінки корупційних ризиків369. З огляду на численні корупційні скандали на митниці демонстрація бурхливої антикорупційної діяльності у відомстві цілком зрозуміла.
Тепер спробуймо зробити висновки з цього «багатства». Суть навіть не в кількості цих органів, а в тому, заради чого все це. Фактично всі роки, починаючи з 2014-го, ми живемо в парадигмі пріоритетності боротьби з корупцією. От немає у нас більшої проблеми, ніж корупція, подолаємо її — і купатимемося в достатку. Частково, але тільки частково, появу цієї парадигми можна пояснити, провівши аналогію з Румунією. Справді, дуже схоже, що наші західні друзі вирішили оновити наш політикум за румунським взірцем. Для цього політики умовно діляться на старих і нових, і старих постійно й систематично звинувачують у корупції, доки їх не буде цілковито дискредитовано. Після того їх заміняють слухняні нові.
Однак це пояснення, повторимо, лише часткове. Наприклад, воно відповідає на запитання, чому нам так завзято й уперто ліпили Кевеші з того ж таки Ситника. А також на запитання, чому кілька українських партій (як-от «Самопоміч», «Громадянська позиція», «ДемАльянс», «Рух нових сил») поводилися наче учасники кастингу в західних посольствах на роль націонал-лібералів румунського зразка. Проте це пояснення не відповідає на запитання, навіщо нам стільки антикорупційних органів. Особливо якщо врахувати, що на додаток створено ще й ДБР — Державне бюро розслідувань, поле діяльності та сфера інтересів якого майже ті самі, що в НАБУ. До речі, румунський НАД поєднує функції наших НАБУ і САП. І без спеціалізованого антикорупційного суду там теж якось обійшлися.
Отже, якщо хотілося створити важіль, щоб витіснити з політичного життя старих політиків і розчистити місце для нових, для цього було достатньо створити одне-єдине відомство і підшукати туди не Ситника, а когось, здатного завести публіку, як Кевеші.
То для чого ж нам наплодили антикорупційних органів? Відповідь: не просто для того, щоб змінити наш політикум, а передусім для того, щоб змінити нас самих. Щоб нашою парадигмою стала пріоритетність боротьби з корупцією. Саме для цього боротьба з корупцією ведеться у нас через найширший, який тільки можна було вигадати, спектр спеціалізованих антикорупційних органів і підрозділів усередині інших органів. Плюс різноманітні громадські центри протидії корупції, творчі об’єднання журналістських розслідувань тощо. Антикорупційна діяльність стає сенсом буття. І при цьому вона майже не дає результатів, за окремими винятками, які не роблять погоди. Це фейкова, імітаційна діяльність, справжнє завдання якої — не досягнути проголошеної мети, тобто подолати корупцію, а лише відволікти увагу від того, що було б для нації важливішою і гідною метою. Відволікти увагу від перемоги над ворогом.
Не будемо тицяти пальцем у різних західних політиків. Прикладів більш ніж досить, щоб узагальнити: колективний Захід 2014-го побоявся, що Україна надто активно даватиме відсіч Росії і втягне його, Захід, у цю війну. Тож він вирішив перемкнути нашу увагу на інше. І ось нам уже не треба перемоги над агресором і окупантом, а треба негайної перемоги над корупцією. Заходу дуже зручно: не треба ніяковіти за власне боягузтво, за свої відмови в допомозі Україні хоча б озброєнням, за використаний у ролі туалетного паперу Будапештський меморандум.
Мішенню антикорупційних ударів насправді була не корупція, а пріоритетність перемоги над ворогом. Саме тому «антикорупціонери» били по коаліції БПП і НФ, бо якраз ці партії ставили відсіч ворогу на перше місце. До речі, політики саме цих партій були найближчими до того, щоб домовитися про антикорупційні правила гри і тримати своє слово. Однак «антикорупціонерів» це не влаштовувало — надто вони хотіли самі стати владою.
Якби західні посольства старалися не підмінити одну ціль іншою, а поєднати обидві цілі, це було б неважко зробити. Розділити всі гранти на дві однакові за розміром купи. Перша купа грантів — на загони територіальної оборони, на військову підготовку школярів і студентів, на ведення інформаційної війни (зокрема на протидію російським фейкам про гігантську українську корупцію, ненажерливу українську владу тощо). І друга купа грантів — на боротьбу з корупцією. Видавати ці гранти винятково тим, хто рік відвоював на фронті, а також удовам і матерям загиблих воїнів. Щоб на боротьбі з корупцією не могли заробляти собі політичний капітал ті, хто «відкосив» від армії.
Ми знаємо, що було зроблено зовсім не так. І
