Політики не брешуть. 10 законів взаємодії політиків і виборців - Вадим Денисенко
У шеститомних мемуарах Вінстона Черчилля про Другу світову війну першу половину другого тому займає опис падіння Франції372. Для розуміння мотивів французької капітуляції особливо цікава розповідь Черчилля про його четвертий приліт до Франції 11 червня 1940 року.
Під час попереднього візиту 31 травня Черчилль обговорив із французьким керівництвом можливі спільні воєнні операції, зокрема проти Італії. «Я висловив англійську позицію, що якщо Італія вступить у війну, нам треба буде негайно вдарити по ній якнайдієвіше. Я запропонував, щоб ми завдали удару повітряним бомбардуванням північно-західного індустріального трикутника між містами Мілан, Турин і Генуя», — пояснив Черчилль. Прем’єр-міністр Франції Поль Рейно погодився, що союзники повинні вдарити одразу. Головнокомандувач французьких військово-морських сил адмірал Франсуа Дарлан зізнався, що у нього напоготові план бомбардування флотом і авіацією нафтових запасів Італії, які зберігаються головно вздовж узбережжя між кордоном і Неаполем. На тому засіданні було домовлено, що союзники повинні почати наступальні операції проти вибраних об’єктів в Італії якомога раніше і що французькі та англійські військово-морські й авіаційні штаби повинні узгодити свої плани.
Після того за повної згоди французького керівництва на французькі аеродроми поблизу Марселя прибули англійські важкі бомбардувальники для нальотів на Турин і Мілан. Тепер усе було готово для удару. І ось 10 червня Італія вступила в Другу світову війну на боці Німеччини, оголосивши війну Великій Британії і Франції. Італійці одразу ж атакували французькі війська на Альпійському фронті.
Тим часом німці розвивали свій наступ, і французький уряд почав евакуйовуватися з Парижа. 11 червня Черчилль прибув на переговори з французами вже не в Париж, а в Бріар біля Орлеана. Нарада розпочалася о сьомій вечора, а о десятій усі зібралися за обіднім столом. Щойно сіли за стіл, як командувач англійської авіації у Франції маршал авіації Артур Барратт повідомив телефоном: «Місцева влада заперечує проти вильоту англійських бомбардувальників на тій підставі, що наліт на Італію лише потягне за собою репресії проти Південної Франції, репресії, яким англійці не спроможні чинити опір і яким вони не можуть запобігти». Черчилль згадує:
Після недовгих переговорів Рейно погодився надіслати відповідним французьким військам наказ не затримувати бомбардувальники. Однак пізніше тієї ночі маршал авіації Барратт повідомив, що французи, які живуть біля аеродромів, заставили їх усілякими возами й вантажівками, і бомбардувальники не змогли злетіти, щоб виконати завдання.
Ще раз: Італія оголосила війну Франції й атакувала французькі війська, але пересічні французи за підтримки місцевої влади блокували на французьких аеродромах англійські бомбардувальники, щоб ті не вилетіли бомбардувати італійські нафтові запаси й інші об’єкти в Італії. Блокують англійців-союзників, боячись помсти з боку ворогів-італійців.
Якщо так чинили пересічні французи і місцева влада на півдні Франції, то хіба можна назвати зрадником французького маршала Філіпа Петена, який тоді обіймав посаду віцепрем’єра й активно схиляв прем’єра Рейно підписати сепаратне перемир’я з Німеччиною? Ні, Петен був не зрадником, він був популістом — робив те, чого хотіли народні маси і місцеві еліти.
Черчилль згадував, як на початку переговорів у Франції 11 червня закликáв французький уряд захищати Париж. «Я наголошував, яку величезну здатність вимотувати сили армії агресора має оборона великого міста будинок за будинком», — так Черчилль намагався надихнути французьких лідерів на боротьбу. Проте Петен йому відповів, що перетворення Парижа на руїни не змінить кінцевого результату. І це знову були слова не зрадника, а популіста. Бо так само думали парижани: вони дивилися на своє місто — найбільший у світі музей просто неба — і воліли капітуляцію, а не затяту оборону столиці.
Точніше, Петен був зрадником рівно настільки, наскільки був зрадником сам народ. Хіба народ може бути зрадником? Так, він може зрадити сам себе. Для цього достатньо, щоб панічна реакція рептильного мозку перед лицем сильнішого ворога позбавила здатності до опору і примусила здатися. Петен лише втілив у державні рішення цю народну реакцію, породжену глибинним тваринним страхом.
Після розмов із Петеном Черчилль дійшов висновку: «Маршал Петен уже вирішив, що мир необхідний. Він вважав, що німці систематично руйнують Францію і що його обов’язок — врятувати решту країни». Таку саму капітулянтську позицію займав тодішній головнокомандувач французької армії генерал Максим Вейґан. Коли Черчилль сказав йому, що французька армія, продовжуючи боротися, де тільки це можливо, зуміла б зупинити або вимотати сотню німецьких дивізій, Вейґан відповів: «Якби це й було так, у них однаково залишилася б іще одна сотня дивізій, щоб вдертися і завоювати вас».
Чи справді у французів була якась реальна альтернатива капітуляції? Так, і її пропонували союзники-британці. 13 червня, напередодні того як французи без бою здали німцям Париж, Черчилль уп’яте прилетів до Франції. Зміст його переговорів у місті Турі, куди переїхав французький уряд, зафіксувала офіційна англійська стенограма, яку Черчилль цитує у своїх мемуарах.
Ось що запропонував французам британський прем’єр:
Англійці хотіли б сподіватися, що Франція продовжуватиме боротися на південь від Парижа і до самого моря, а якщо знадобиться, то і в Північній Африці. Треба будь-що-будь виграти час. Період очікування не безмежний. Зобов’язання з боку Сполучених Штатів вельми скоротило б його. Настільки ясно, що інший курс означає знищення Франції. Гітлер не дотримуватиметься жодних зобов’язань. Якщо, з іншого боку, Франція продовжуватиме боротьбу за допомогою чудового флоту своєї великої імперії, а її армія продовжуватиме партизанські воєнні дії в гігантському масштабі, якщо Німеччині не вдасться знищити Англію, — а Німеччина повинна зробити це або загинути, — якщо могутність Німеччини в повітрі буде потім знищено, то вся ненависна будівля нацистської імперії завалиться. За умови отримання негайної допомоги від Америки, а можливо, й оголошення війни, перемога не така й далека. У кожному разі Англія за будь-яких обставин боротиметься. Вона не відмовилася і не відмовиться від своєї рішучості: жодних умов, жодної капітуляції. У неї дві можливості — перемога або смерть.
Того самого дня президент США Франклін Рузвельт у своєму посланні Рейно підтвердив обіцянку якнайшвидшої матеріальної підтримки: «Уряд США робить усе, що тільки може, щоб надати союзним урядам матеріали, яких вони так терміново потребують. Ми подвоюємо зусилля, стараючись зробити ще більше… Важливо пам’ятати, що французький і англійський флоти так само панують в Атлантиці й на інших океанах; слід також
