Політики не брешуть. 10 законів взаємодії політиків і виборців - Вадим Денисенко

Цей процес самознищення охопив передусім дві найвпливовіші партії, які з початку 1980-х були ядром владної коаліції і чиї представники почергово обіймали посаду прем’єр-­міністра: «Християнська демократія» та ІСП. Уже восени 1992 року на місцевих виборах християнські демократи й соціалісти втратили близько половини голосів. Зрештою цей процес спричинив падіння Першої республіки — так в Італії називають свою політичну систему 1948–1994 років.

Хвиля народного невдоволення традиційними партіями призвела до референдуму 18 квітня 1993 року. Явка була дуже високою — майже 77 %. Серед питань було скасування про­порційної виборчої системи на виборах до Сенату, яка діяла з 1948 року, і запровадження натомість мажоритарної системи. Цю пропозицію підтримали 82,74 % тих, хто прийшов на референдум306.

Наступним кроком стало ухвалення 4 серпня 1993 року нових виборчих законів, які кардинально змінили виборчу систему і для Сенату307, і для нижньої палати італійського парламенту — Палати депутатів308. Замість чисто пропорційної системи для обох палат було запроваджено змішану систему: на 75 % мажоритарну, на 25 % пропорційну. Невдовзі президент Оскар Луїджі Скальфаро ухвалив розпустити обидві палати і провести позачергові вибори 27–28 березня 1994 року. Від цих виборів в Італії ведеться відлік історії Другої республіки.

Отже, маємо справді унікальний випадок: антикорупційна кампанія, тригером якої став пересічний хабар дрібному провінційному чиновнику, спричинила зміну політичного ладу в цілій країні. Тим важливіше оцінити реальні зміни, які відбулися внаслідок цієї «антикорупційної революції».

Нова виборча система виявилася недовговічною, у XXI столітті її кілька разів змінювали. Нині діє закон, який набрав чинності 3 листопада 2017 року і за яким у кожній палаті 37 % членів обираються за мажоритарною системою, 61 % — за пропорційною, а решту 2 % теж за пропорційною системою обирають італійці, які живуть за кордоном309. Отже, мажоритарна система, всупереч початковим сподіванням, не стала цілющими ліками. Ба більше, італійці, експериментуючи з виборчими системами, пересвідчилися, що жодна з них не рятує від корупції.

Утім перехід від Першої до Другої республіки для італійців означав не так зміну виборчої системи, як радикальне оновлення політикуму. Справді, разом із Першою республікою померли дві партії, які звикли ділити владу в країні: «Християнська демократія» та ІСП. 16 січня 1994 року «Християнська демократія» на 51-му році життя постановила саморозпуститися. ІСП ухвалила таке саме рішення 12 листопада 1994 року на 103-му році життя, після того як на березневих виборах зазнала ганебної поразки (набрала лише 2,19 % на виборах у Палату депутатів і 0,31 % на виборах у Сенат).

Якби то була справжня антикорупційна революція, то владу в країні, певно, здобули б антикорупціонери. Та вийшло інакше — антикорупціонерам дістався лише маленький шматочок влади. Наприклад, головний герой операції «Чисті руки» Антоніо Ді П’єтро 1996 року був міністром громадських робіт, у 1997–2001 роках — сенатором, у 1999–2006-му — депутатом Європарламенту, у 2006–2008-му — міністром інфраструктури, у 2006–2013-му — членом Палати депутатів. Ще він намагався стати політичним лідером — у 1998-му заснував і очолив партію «Італія цінностей». Її найбільша популярність припала на виборчі кампанії 2006–2009 років. На виборах 2006-го «Італія цінностей» здобула 16 із 630 місць у Палаті депутатів і 4 з 315 місць у Сенаті; на виборах 2008-го — 28 у Палаті депутатів і 14 у Сенаті. Тобто навіть у свої найкращі часи вона мала менше як 5 % місць в обох палатах. На виборах до Європарламенту 2009 року партія отримала 7 із 73 італійських мандатів, і це була її остання порівняно успішна кампанія. На всіх наступних виборах до італійського і до Європарламенту вона не здобула нічого. Антоніо Ді П’єтро й «Італія цінностей» офіційно розлучилися 2014 року. Так безславно закотилась антикорупційна зірка.

А хто ж виграв від «антикорупційної революції»? Передусім Сільвіо Берлусконі, один з найбагатших людей Італії, страховий магнат, власник банків, медіа­імперії і контрольного пакета акцій холдингу Fininvest, який об’єднує півтори сотні компаній майже в усіх сферах життя італійців. У 1986–2016 роках Берлусконі належав також футбольний клуб «Мілан». Побачивши занепад християнських демократів і соціалістів унаслідок операції «Чисті руки», він 18 січня 1994 року заснував партію «Вперед, Італіє!», взявши для неї назву з футбольної кричалки. І вже за два місяці партія здобула перемогу на парламентських виборах, які поклали початок Другій республіці.

Сам Берлусконі за підсумками тих виборів отримав посаду прем’єр-міністра і став першим в історії мультимільярдером, який очолив уряд європейської держави. Загалом він був прем’єром найдовше з-поміж усіх прем’єрів післявоєнної Італії: у 1994–1995-му, 2001–2006-му, 2008–2011 роках. Ну, а про те, який він «не корупціонер», ходять легенди не лише в Італії, а по всій Європі.

Нарешті погляньмо на результати операції «Чисті руки» безпосередньо у справі боротьби з корупцією. Безперечно, завдяки операції було викрито величезну кількість корупціонерів. Саме на цьому зазвичай акцентують в українських медіа, коли йдеться про італійський досвід. Цифри справді вражають. Під час слідства наклали на себе руки десять політиків. За два роки було заарештовано 1456 бізнесменів, державних чиновників і політичних діячів, залучено до слідства 3026 підприємців, чиновників і політиків, зокрема 251 член парламенту і четверо колишніх прем’єр-міністрів. Під суд за організацію нелегального фінансування партій потрапили керівники найбільших італійських компаній — Eni й Fiat. У тому, що давав хабарі політикам, зізнався президент корпорації Olivetti310. За десять років розслідування набралося 5000 підслідних, із них 645 осіб постали перед судом. А проте викорінити корупцію в Італії не вдалося досі311.

У жовтні 2012-го, більш як через 20 років після початку операції «Чисті руки», уряд Італії випустив 400-сторінковий аналіз впливу корупції на економіку. Тодішній прем’єр Маріо Монті визначив боротьбу з корупцією одним із пріоритетних завдань свого уряду нарівні з боротьбою з ухилянням від сплати податків. «Корупційні процеси підривають довіру до ринку, відлякують інвесторів і шкодять конкурентоспроможності», — підкреслив він. За урядовими підрахунками, через корупцію великі й середні підприємства в Італії втрачають 25 % економічного зростання, а малі — до 40 %. Прямі збитки від корупції оцінено в 60 млрд євро на рік. До цієї суми, сказано у звіті, треба додати непряму шкоду від корупції, яка полягає в адміністративній тяганині, поганому функціонуванні державних систем, неадекватності або й непотрібності громадських робіт, послуг, поставок. Через це перевищення витрат, особливо в масштабних державних проєктах, може сягати 40 %, — наголошують автори аналізу. У звіті визнається, що 64 % опитаних «вважають урядові