Алхімія слова - Ян Парандовський
З «духом утечі» близько споріднене відчуття власної недосконалості, в якій Вовенарг вбачав один з головних, якщо не єдиний, стимул до письменницької творчості. Наскільки мені відомо, ніхто з тих, хто визнає існування Minderwertigkeitsgefühl — відчуття власної неповноцінності, не посилався на Вовенарга і чинив слушно, тому що визначення, дане цим письменником, дуже тонке. Не відчували себе залежними від французького мислителя і ті, хто бачив у творчості лише необхідність компенсації. А саме так слід би перекласти думку Вовенарга сучасною мовою.
Отож творчість мала компенсувати нешляхетне походження, неласкаву долю, матеріальну незабезпеченість. Створювався вигаданий світ, тому що світ справжній перетворив людину на вбогу й розчаровану істоту. І справді, література сповнена Тіртеїв, котрі приховують своє каліцтво під лаврами героїчної пісні. Сповнена вона й бідняків, що, тремтячи від холоду в своїх мансардах, зводили зі слів палаци й замки; на жаль, не бракує і снобів, котрі соромляться свого чесного плебейського походження в юрбі графів і маркізів, якими вони заселяють свої книжки. Ніцше свою нікчемну особистість втілив у фікції надлюдини.
Література позбулася б своїх багатьох видатних представників, якби ті мали змогу проявити себе як полководці, політики чи бодай світські люди. Герцог де Сен–Сімон, що прославився мемуарами, чудовий приклад людини, яка шукала справедливості і влади в слові. Повертаючись із двірцевих прийомів, роздратований, злий, він розгонистим почерком, на аркушах великого формату, геть як король, засуджував міністрів і послів, виявляючи ниці мотиви їхніх учинків, викриваючи придворні інтриги. Передрікав поразки й занепад можновладців, помщався і винагороджував. А відклавши перо, знову повертався до ролі вірнопідданого й знову терпляче, з покірною усмішкою зносив пиху Людовіка XIV, зухвалість бастардів, підлість їхніх шептунів. Ламартін з гіркотою каже в своїх мемуарах, що, покликаний стати державним діячем, він мусив стати поетом.
І таких легіон. Позбавлені можливості діяти, вони віддавалися мрійництву і створювали філософські системи, утопії, так само як, не маючи даних для успіху в коханні, спокушали й домагалися вродливих жінок — у віршах чи в прозі — з допомогою вигаданих героїв. Аж ніяк не будучи улюбленцем фортуни, Шатобріан з неабиякою відвертістю признавався: «У творчості я щедро наділяв себе всім, чого мені бракувало в житті». А от Стендаль являє собою неперевершений приклад такого «реваншу». Матильда його ошукала, зате Люсьєн Левен одружився на мадам Шатель; мадам П’єтрагруа його зрадить, а герцогиня Сансеверіна божеволітиме за Фабріціо. У романах Стендаля відбувається велике свято збору ягід кохання — платня за кислі плоди особистих любовних пригод письменника.
Сенкевич, як запевняють ті, хто його знав, мав гарну статуру, був сильним чоловіком, пристрасним мисливцем, про що свідчать і його твори, особливо «Листи з Африки». Але, як син свого часу, він не міг іти слідами предків на поля битв і пригод інакше, ніж у мріях. Уся його творчість — це запеклі битви, а його герої приголомшують своєю богатирською силою. Так, приміром, Збишко витискає сік із зламаної гілки; Скшетуський розбиває вщент двері Чаплінських; Повала з Тачева з неуважності скручує тесак у трубку; навіть зманіжений Петроній спромігся стиснути в одній руці, ніби сталевими обценьками, обидві руки Вініція, і так аж до Урсуса, який зламав карк бику.
Перенестись у вигадане життя, перетворити своє власне жалюгідне тіло в свіжу вроду, а невеселі родинні стосунки — в існування приємне і яскраве, свої позитивні якості довести до ступеня ідеалу, а власними недоліками наділити персонажів, приречених на неуспіх, чи, навпаки, недолікам надати блиску доброчинності, нехай навіть і зловісного, — всі такі заходи, що зустрічаються в тисячах варіантів, спрямовані на те, аби забрати в долі, яка замкнула нас у раз і назавжди встановлених межах і закоренілих, майже незмінних умовах, бодай частку її влади над нами. Це дуже потужний стимул. Силою він не поступається багатьом іншим пристрастям, а часто–густо навіть більший від них.
Обидва ці стимули — втеча й компенсація — знаходять глибше тлумачення і переконливіше вмотивування, якщо згадати про відчуття незалежності, про яке пише Бекон Веруламський. Прагнення до незалежності — одна з найблагородніших рис людської натури, живе полум’я, яке запалює революції, світоч на шляху прогресу и свободи. Прагнення до незалежності примушує людей порушувати звичайний хід речей, впливає на долю сильних особистостей, породжує авантюристів і піонерів, спонукає засівати життя на досі безлюдних і недосліджених просторах усіх континентів. Мистецтво наділяє творців владою, якій могли б цілком позаздрити володарі землі, якби мали достатню фантазію. Перо стає чарівною паличкою, яка видобуває з хаосу явищ дійсності новий, незнаний світ; водночас воно стає берлом, якому цей створений світ підкорюється незаперечно.
Не тільки Гомер, коли він, могутніший від «царя над царями», виводив на Скамандр ахейців і троянців, не тільки Данте, коли він, творячи свій загробний світ, привласнював собі право вирішувати долі душ померлих, але й найскромніший романіст чи драматург — навіть у таких випадках, де він як письменник–реаліст не ставив іншої мети, аби лише слушно відтворити помічену часточку повсякденного життя, — кожен творець, свідомо чи несвідомо, сильніше чи слабше, тішиться нічим не обмежуваною владою над людьми й природою. І не варто насміхатися над наївністю тих читачів, які у своїх листах закликають авторів подарувати життя героям у тих випадках, коли в черговому уривку друкованого в газеті чи журналі роману з’являються натяки на те, що цим персонажам загрожує загибель. Саме такі читачі й стверджують владу письменника, в якій ми вбачаємо один з найголовніших стимулів творчості.
У своєму творі автор віднаходить країну досконалої свободи, в деякі епохи навіть єдино приступну. Який же монарх може зрівнятися з Шекспіром? Де знайти королівство, могутніше від того, яке створив скромний «чоловік із Стратфорда»? А хіба Бальзак не створив власної держави? У ній були міністри, чиновники всіх рангів і категорій, генерали, банкіри, які тримають у руках фінанси Європи, комерсанти — від великих оптовиків до дрібних épiciers (крамарів), священики, світські модники, художники, скульптори, поети, власна преса, яку обслуговують здібні й спритні журналісти, родовита й молода шляхта, міщани, селяни, люди чесні й пройдисвіти, дами цнотливі й куртизанки. Бальзак правив цією державою, роздавав і забирав посади, засновував спілки, нагромаджував капітал, фіксував число народжувань і смертей, укладав шлюби, навіть змінював ландшафт, зводячи будинки, прокладаючи нові вулиці, перекидаючи мости через річки, насаджуючи сади, і в
