Алхімія слова - Ян Парандовський
Ось випадок з, Жан–Жаком Руссо. У «Сповіді» він розповідає про свої прогулянки між Парижем та Венсенном (дві милі), які він переривав коротким відпочинком, завжди маючи при собі щось для читання. «Одного разу я захопив з собою номер «Меркюр де Франс» і, йдучи та гортаючи його, натрапив на конкурсне запитання, запропоноване Академією в Діжоні: прогрес науки та мистецтва призвів до погіршення чи поліпшення моралі? Прочитавши ці слова, я побачив інший світ і став іншою людиною. До Венсенна я прийшов близький до шаленства. Дідро це помітив, а коли я сказав про причину, він тут‑таки умовив мене розвинути свої думки й узяти участь у конкурсі». В іншому місці «Сповіді» Руссо додає кілька деталей: «Якщо коли й існувало щось схоже на миттєве натхнення, то це був стан, в якому я перебував, прочитавши про конкурс». Руссо пише, як закалатало його серце, потьмяніло в очах, запаморочилась голова, і признається, що впав під одним з придорожніх дерев і в несамовитому збудженні пролежав там в півгодини, а коли підвівся, жилет був мокрий від сліз. У розповідях Дідро й Мармонтеля ця подія змальовувалась інакше. Дідро собі приписував ініціативу, імпульс, що наштовхнув Жан–Жака на карколомну дорогу войовничого вільнодумця, але в цих оповідях Дідро наросло чимало злостивості. Лишається факт раптового натхнення і відкриття свого шляху. Справжній акт покликання.
Хоча покликав його голос Думки, а не Мистецтва, Руссо зробився відтоді письменником, йшов від теми до теми, повідав історію кохання, змальовував любі оку краєвиди, мелодійною прозою звіряв таємниці власного серця. Чи означає це, що епізод з конкурсною темою був простою випадковістю, збігом? Аж ніяк. То було зерно, кинуте у грунт, розпушений роками мрій та спроб. Це правда, що до тієї хвилини він мріяв про славу композитора, хоча на той час мав у своєму доробку вже і «Нарциса» — маленьку прозову комедію в стилі Маріво, і трагедію «Відкриття нового світу», і пригорщу мініатюр у віршах. Такі передумови стати письменником бувають прихованими або не втіленими в життя у політиків та у вождів. «Анабасіс» — денник військової кампанії, але є у Ксенофонта і педагогічний роман (прототип «Еміля»), і спогади про Сократа, й історичні нотатки. Наполеон, до того як увічнити своє перо в прокламаціях та описах власних походів, замолоду пописував літературні твори. Юлій Цезар, перш ніж створити «Коментарі», захоплювався проблемами стилістики.
Раптове пробудження письменницьких схильностей та Здібностей у людині несподіване для неї самої і довго нею виношується. Та сама суспільна, політична й релігійна пристрасть може запалити тисячі людей, проте лише один серед них, Станіслав Ожеховський, не задовольняючись криком на сеймиках, перетопить усі свої обурення, пориви, турботи, ненависть і надії у щирого золота прозу. Чи перевищує він решту інтелектом, здібностями? Безумовно, проте серед цих здібностей є одна, розвинута сильніше, ніж інші, навіть якщо вона довго не давала про себе знати: здібність відчути, скільки сили таїться в слові і як цю силу можна зробити | слухняною.
Є різниця між письменником, якого надихнула ідея, і письменником, покликаним самим письменницьким інстинктом. Перший обирає перо серед кількох інших знарядь діяльності і, якщо воно було для нього єдиною можливістю, відкладає його, щойно виконає свою місію. Для другого ж творчість найчастіше припиняється разом із життям. Як казав Петрарка: «Scribendi vivendique mihi unus finis erit» («Я перестану писати, коли перестану жити»). Це призводить іноді до зіткнень із суспільством, до болісних помилок і розчарувань, іноді навіть до трагедій чи сумних фарсів, коли чудовий у минулому поет раптом починає писати театральні п’єси, розраховані на дешевий успіх. Прикладом розумного самообмеження був Вальтер Скотт. «Уже давно, — казав він, — я перестав писати вірші. Колись я здобував перемоги в цьому мистецтві, і мені не хотілося б дочекатися часу, коли мене перевершать тут інші. Розум порадив мені згорнути вітрила перед генієм Байрона». І він відкрив для себе нову сферу творчості, де не мав суперників.
Немає жорстокішого слова про письменника, як те, що він «скінчився» чи пережив свою творчість. З тієї хвилини він починає тремтячою рукою руйнувати свою колишню славу. Сильні особистості вчасно відкладали зрадливе перо. Міцкевич був поетом лише кілька років, і вони дали все — від балад до «Пана Тадеуша». Після цього він жив і діяв як політик, публіцист, лектор університету й апостол, закінчив своє життя солдатом. Та в усіх своїх іпостасях він завжди лишався поетом, тому що поетична творчість складається не лише з віршів: вона — це все поетове життя. Але часто–густо письменник неспроможний вчасно відмовитися від своєї справи й тішить себе ілюзією, нібито здобута майстерність зможе замінити йому свіжість імпульсів і уяви.
«Якщо хтось жде від мене нових віршів, яких я вже більше не пишу, — признавався старий Сюллі Прюдом, — я відчиняю шухляду стола й діртаю звідти першийліпший незакінчений уривок. Негайно ж давні рими повертають мені стан духу, який колись їх породив. Відгукується молодість, і колишні почуття зігрівають серце, знову б’є висохле джерело».
Той день, коли це джерело забило вперше — найпрекрасніший у житті. Дивовижно, але дуже важко відшукати цей день у пам’яті, пригадати його місце в календарі. Мало кому щастить відтворити обставини, за яких відбулося це посвячення в поети. А тим часом народження письменника — велика, приголомшуюча подія. Могутнє переживання, яке захоплює, мов перше кохання, а часто, особливо в поетів, з ним і пов’язане. Поезія сходить на душу, як весна. Світ зненацька постає оновленим, блакитним. Поети розквітають рано, іноді до тридцятирічного віку дають усе, що могли дати, як, наприклад, Шеллі, який помер у тридцять років, Байрон — на два роки старший, а Рембо перестав творити, вийшовши з юнацького віку. Величезну працю Словацького ввібрало сорокарічне життя сухотного хворого. Не переступив сорока років і Лукрецій, відомий ще й тим, що створив філософську поему, наситивши її своєю пристрасною, шаленою молодістю. Молодими згасли Яницький, Семп–Шажинський; двадцять два роки було Кернеру, коли він упав на полі битви; двадцять сім — Лєрмонтову, який загинув на дуелі. За сотні виходить
