Алхімія слова - Ян Парандовський
«Алхімія слова» знову розрослася, немає розділу, до якого не додалося б кілька сторінок, з’явилися зовсім нові частини. Однак я не думаю, що це вже якесь завершення, по якому книжка досягає безтурботного життя в перевиданнях. У черговому виданні, ба навіть і раніше, в коректурах, я вже бачу не одну нагоду, аби порушити рівний перебіг оповіді новою вставкою, яка вже причаїлася в моєму записнику.
Книжки на зразок цієї, власне кажучи, ніколи не завершуються. Складені зі спостережень, роздумів та рефлексій, вони завжди мають широке поле для нових фактів і думок. Надто коли йдеться про тему, що розростається водночас із письменницьким досвідом автора і його відданістю власній праці. Є письменники, які не люблять говорити, уникають товариства літераторів, навіть не читають книжок, одначе більшість зовсім не утримується ані від суджень про інших письменників, ані від особистих зізнань. Дехто висповідується в передмовах до власних творів або в щоденниках, інший — у критичних статтях, есе, фейлетонах, де має можливість розглядати проблеми письменницького мистецтва на конкретних прикладах; навіть найбільш стримані збиваються на відвертість у якомусь листі або інтерв’ю, що змушує їх до зізнань чи повчань.
Спостережено їх в «Алхімії слова» більше, аніж є насправді. Декотрі з моїх читачів хотіли в ній бачити розповідь про власну письменницьку працю, замасковану прикладами з інших письменників, та, окрім того, ще жадання повчати літераторів, які ще не оволоділи таємницями ремесла. Справді, у мене колись був такий намір, та я збирався його здійснити зовсім інакше: створити інститут під назвою «Школа письменницького мистецтва». Мій проект було зустрінуто із подивом, роздратуванням, неприязню. Мені дорікали, ніби я хочу заснувати «підготовчу школу літературних геніїв», і ніхто при цьому не згадав, що «вступ» до письменницького ремесла потрібний не тільки майбутнім геніям, але й багатьом іншим, котрі за своїм фахом користуються словом, хоча ніколи не будуть письменниками, а те, що я пропонував для літератури, вже здавна мають інші мистецтва: як музика в своїх консерваторіях або живопис та скульптура в школах образотворчого мистецтва. І нікому не спадає на думку насміхатись над цими навчальними закладами.
«Алхімія слова» не має жодного зв’язку з тим давно забутим проектом, вона не подібна ні до замаскованого щоденника, ні до підручника письменницького мистецтва, її мета — познайомити людей, що спілкуються з книгою, з процесом її виникнення, з різними сторонами життя і творчості письменника, про які, можливо, ніхто й не замислиться, беручи до рук творіння митця. Звісно, не бувши дослідником явищ, в яких не беру безпосередньої участі, я вкладаю в ці питання стільки сердечного тепла, скільки можна собі дозволити, коли йдеться про щось улюблене, чому присвячене все життя, всі мрії і турботи.
Варшава, грудень 1955 р.
ПокликанняЯк джерела землеробства, мореплавства, торгівлі, медицини, будь–яких винаходів, ремесел і мистецтва мають свою міфологію, в якій людська думка зрікається права на їх відкриття без участі надприродних сил, так і література шукала колись свою колиску в світі богів і героїв. Так виражалися й незвичайність творчого обдаровання, і нерозгадана давність мистецтва слова. Боги отверзають уста своїм обранцям. Пророки вели мову про «вогненний камінь», а Гесіод розповідає, як музи навчали його пісень біля підніжжя Гелікону, де він пас батьківські вівці. Отож у кількох переказах бачимо, як бджоли (божественні меліси) змащують медом губи сплячого Платона. Згодом замінено ці образи поняттям божої милості! вродженого хисту, покликання.
Милість божа витворює пророків і апостолів. Книги Старого завіту належать до найвищих злетів слова, однак нікому не спаде на думку, ніби Ісайя та Ієремія оволодівали майстерністю, обдумуючи письменницькі прийоми, ніби вони обрали собі форму висловлення, заздалегідь ретельно зваживши, яке місце в літературі вона зможе їм забезпечити. Так і послання апостола Павла вражає нас своїм стилем, що ламає традиції грецької літератури, відбиваючи вперті й запеклі герці думки з непокірним словом, думки, яка будь–що має бути висловлена нехай навіть і на згарищах спотвореної граматики.
Саме цей примус, настільки потужний, що його неможливо пояснити нічим, окрім натхнення, божої ласки чи веління, є істинним джерелом творчості, а сама вона — лише відблиском великої душі. Яким же мав бути безпосередній вплив такої індивідуальності, як стикалися сучасники з цим живим вогнем!
Не менше приголомшують твори містиків, де слову належить передати те, що вираженню не піддається, і де воно йде на вірну службу таким станам душі, для яких воно не було створене і які, власне, можуть без нього обійтися. Слово у містиків іноді виступає свідченням недосконалості людської натури, нездатної існувати без слухачів і співучасників. Чари, пройняті екстазом, захватом, видіннями, виливаються у виразах, в яких жар душі вже вистиг. І єдиним шансом цих пригаслих ватрищ є зустріч з духовним середовищем, здатним його роздмухати знову, тобто — із другою містичною душею. Однак подібні зустрічі такі рідкісні, як зустріч двох зірок у порожнечі Всесвіту. А нам лишаються коментатори, що порпаються в попелі.
Релігія, людство, народ, суспільство, ідеї, ідеали мають своїх апостолів, які ладні присвятити їм життя, які шукають засобів підтримати, возвеличити, освятити. Природним засобом є дія, діяльність, слово ж виступає ніби замінником, часто результатом покори. Коли обставини не дозволять апостольській душі стати на чолі церкви чи релігійної секти, одержати владу над народом чи якоюсь громадою, наприклад, політичною партією, перо перетворюється на єдину зброю. Може, це надуживання високим стилем, але «апостольство» найкраще визначає цей різновид письменницької діяльності. В останньому ряду таких знедолених людей дії перебувають старі державні мужі або відставні генерали. Вони пишуть мемуари, брошури, памфлети, що іноді виявляються довговічнішими за їхні власні діяння.
Ті, хто вважає, що письменником треба народитися, одержали б тут привід для сумнівів. Пророк, апостол, політичний діяч, вождь не бачать у письменництві ні своєї мети, ні свого істинного покликання: письменництво стає
