Алхімія слова - Ян Парандовський
Поезія відкривається в той період життя, коли відчуття ще найсвіжіші, зачарування світом найсильніше, коли все уявляється новим і незвичайним. Молодість суб’єктивно лірична, вона ігнорує існування інших індивідів, вважає світ своєю неподільною власністю. Інша річ проза: вона вимагає зрілості. Не досить зітхань, захоплень, метафор. Треба увійти в життя, навчитися багато чого, насамперед мистецтва самої прози.
Якщо не брати до уваги кількох наївних концепцій Гердера, немає жодної серйозної гіпотези про те, нібито спочатку людство розмовляло віршами, одначе історія кожної літератури починається таки з поезії. Адже вірш першим піднісся над буденною мовою і часто досягав досконалості задовго до того, як були складені перші несміливі фрази художньої прози. Її тонкий механізм вироблявся дуже повільно, а процес дозрівання прози — звичайно, у гранично стислому вигляді — повторюється у всіх письменників. Майже всі, ніби на підтвердження законів еволюції, починають з віршів, іноді довго не усвідомлюючи свого покликання, і, перш ніж цілком присвятити себе прозі, випускають томики віршів, яких згодом соромляться. Проте й тут, як і скрізь, є цікаві винятки. Анатоль Франс не зрікся молодості, проведеної на Парнасі. Дехто однаково служить поезії і прозі, як Поль Валері, до певної міри Жюль Ромен, який час від часу заявляє про себе віршами, у Польщі — Івашкевич.
Кажучи про поезію як про дарунок весни життя, не забуватимемо й про поезію, яку формує зрілий вік. Цей вік — пора філософської лірики, драми, епосу. Останній, тобто епос, дуже рідко буває плодом творчості в молоді роки. Данте не міг би написати «Божественної комедії» в період створення своїх канцон та сонетів, «Пан Тадеуш» не міг би з’явитися в період балад. Таким поемам віддається життя, знання світу, роздуми, зріла й сформована культура інтелекту. Так само поступово знаходять свій шлях майстри прози. Стендалю було вже за тридцять, коли він дебютував жалюгідним плагіатом про Гайдна, Джозеф Конрад почав писати на тридцять восьмому році життя, Бернард Щоу лише в сорокарічному віці наважився створити свою першу комедію, Гамсун пройшов через багато незгод, перш ніж його «Голод» приніс шматок хліба. Рідкісним винятком був Томас Манн: написав «Будденброків» у двадцять п’ять років.
«Щоденники» Жеромського — хвилююча оповідь про пробудження й становлення письменника, починаючи з ранньої молодості, в жахливих умовах, у голоді й холоді, серед нестатків та розчарувань. Важко знайти в літературі ще один написаний з такою щирістю документ, який настільки повно відтворював би низку днів і годин. Ніде більше не знайти такої впертої, героїчної боротьби, яку юнак, захоплений своїм покликанням, проводить всупереч людям і обставинам, мріючи лише про письменницьку працю і славу, будуючи свій власний світ, здобуваючи потрібні йому знання, відмовляючись від обіду заради театру чи виставки картин, які згодом опише у своїй крижаній комірчині закоцюблими від холоду пальцями, — спраглий більше до мистецтва, ніж до хліба.
Що ж це за сила, що за непереборний імпульс приводить письменника до цієї професії? У пошуках джерел такого імпульсу треба звернутися до однієї з рис людської натури, властивої всім людям, — це вкрай необхідно зробити, бо не подобає творців, які володіють мистецтвом слова, виділяти із загальної маси людей, ніби якісь особливі явища, рідкісні феномени чи психологічні ребуси. Цією рисою, притаманною всім людям, є потреба виразити вислові будь–яке явище життя і тісно пов’язану з цим потребу виявити самого себе. Вона маиже фізТологічна, а ослаблення чи повне зникнення її — що буває лише в небагатьох індивідів — суперечить самій людській природі. Люди небалакучі або мовчазні викликають занепокоєння чи сміх, сміх, — як різновид занепокоєння, своєрідна самооборона. ВсГлюди за своєю природою балакучі. Розмовляють невпинно: про свою роботу, про те, що робиться на білому світі, про своїх близьких, а найбільше про самих себе. Розповідати про_себе іншим — означає виборсатись із самого себе, розірвати бодай на коротку мить пута власного буття, позбутися болісної самотності, в якій ми від колиски до могили перебуваємо серед наших вражень, думок, снів, страждань, радостей, страхів, сподівань, поділитися, нарешті, з іншими своєю незвичайністю.
Всі люди незвичайні, всі переживають дивовижні пригоди, у кожній душі світ відбивається в тисячобарвних веселках незрівнянного блиску. Кожен, принаймні в певні моменти, усвідомлює це, проте багатьом бракує відваги признатися в цьому навіть собі. Люди в їхній переважній більшості — істоти несміливі. Іноді потрібні дуже сильні потрясіння, болісні чи радісні, щоб зірвати печать мовчання, і тоді з уст навіть наймовчазніших людей падають слова одкровення. Звіряння, визнання, сповіді, задушевні бесіди — ось найпоширеніші форми самовияву. Вже значно рідше це щоденники чи мемуарй, які пишуть таємно, і як людський документ вони слабші, тому що перенесення слів на папір позбавляє думки, котрі не звикли до такого роду зусиль, безпосередності, а літературний шаблон іноді їх геть знецінює. Але вже ці особисті записки — літературний твір у зародку, і, можливо, вони писалися в потаємному сподіванні, що матимуть читача, нехай навіть випадкового, — така думка ніколи не чужа тому, хто пише.
Опубліковані до війни спогади селян, робітників, емігрантів стали просто‑таки сенсаційним матеріалом, засвідчивши, скільки смутку, невтоленних прагнень, а іноді й неабияких письменницьких здібностей дрімають у сірій людській масі. Коли стимули до прояву багатства думок, відчуттів, досвіду виявляються надто слабкими, то досить якихось великих потрясінь, щоб пробудити імпульс до творчості.
Саме так сталося в повоєнні роки: жорстокість і страхіття війни примусили людей у багатьох країнах взятися за перо й описати пережите. Хто пройшов крізь пекло, не міг уже знову замкнутися в звиклому колі мовчання. Навіть діти, й ті бралися за перо, як чотирнадцятилітня Анна Франк, чий приголомшливий щоденник про роки жахів у Голландії, перекладений багатьма мовами, обійшов увесь світ і засвідчив великий письменницький талант дівчинки. У нас, у Польщі, скромні зшитки, в яких маленький Давид Рубінович старанно записував хроніку страшних днів окупації, стали ще разючішим свідченням і ніби озвалися голосами мільйонів, затоптаних у німе забуття.
Письменник втілює загальне прагнення, виражаючи себе й світ, і в цьому він підкоряється природному імпульсу людської натури, а водночас ніби стає виразником тих, хто не може і не вміє висловитися сам. Хто багато пережив, скаже, як популярний сучасний американський письменник Ерскін Колдуел: «Я пишу тому, що бачив людей і речі, про які мені хочеться розповісти. Я навіть думаю, що зобов’язаний про
