Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів

Форми горщиків дещо стандартизуються, починаючи з VII—VIII ст. Найбільш поширеними у цей і наступний періоди (VIII—IX ст.) були посудини струнких пропорцій, широкогорлі із високими плечиками, а також округлобокі, що відзначаються більш низьким розташуванням плечиків. Шийки горщиків прикрашені вдавленнями або насічкою. На захід від Дніпра, на пам’ятках типу Луки-Райковецької, обидві групи представлені приблизно у рівній кількості (відповідно 40% і 42%). Дещо інший вигляд має керамічний комплекс на Лівобережжі. Так, у волинцевській культурі переважають широкогорлі округлобокі посудини, а для роменського ліпного керамічного комплексу характерні широкогорлі горщики з високими плечиками і вузьким дном.

Інші форми ліпних горщиків (біконічні, тюльпаноподібні) трапляються в одиничних екземплярах. Так само одиницями представлені миски та банкоподібні кухлики. У сковорідок з’являється досить високий бортик, часто орнаментований вдавленнями.

У цілому ж більшість форм східнослов’янських ліпних посудин VIII—IX ст. бере початок у кераміці VI—VII ст. — празькій, пеньківській, колочинській — і відбиває спадковість розвитку місцевої кераміки протягом значного періоду часу. Використовується також привізна кераміка — гончарні горщики з вертикальною шийкою та глечики, прикрашені іноді наліпленими валиками та про лощеними лініями. Такий посуд виготовляється, наприклад, у гончарних майстернях, які досліджено у балці Канцерці в Степовому Лівобережжі. Виготовляли його переважно алано-болгарські гончарі. Разом з тим подібний посуд вироблявся та використовувався населенням волинцевської культури Дніпровського Лівобережжя. Поступово ліпна кераміка витісняється східнослов’янськими гончарними посудинами, що знаменують перехід до культури Київської Русі[361].

Відомо небагато даних для характеристики одягу давніх слов’ян. Оскільки протягом І тис. н. е. панував обряд трупоспалення, не завжди можна уявити собі, де і як кріпилися ті металеві деталі костюма (фібули, пряжки, частини намиста), що трапляються на поселеннях або в могильниках. Звичайно, можна припустити, що основні риси ранньослов’янського костюма були близькі до селянського одягу доби Київської Русі, для реконструкції якого є досить багато даних, навіть його рештки та зображення. На думку етнографів, такі елементи традиційного східнослов’янського одягу, як чоловіча тунікоподібна сорочка, неширокі штани, жіноча сорочка з довгими рукавами, одяг на стегнах типу плахти, постоли або поршні з суцільного шматка шкіри, сягають вельми віддалених часів. Звернемося, наприклад, до опису слов’янських воїнів автором VI ст.: «Вступаючи до січі, більшість з них йде на ворога із щитом та дротиками у руках, панцирів вони ніколи не надягають; інші не носять ані сорочок, ані плащів, а самі тільки штани, підтягнуті широким поясом на стегнах, і в такому вигляді йдуть на битву з ворогом»[362]. Таким чином, чоловічий одяг цього періоду складався з сорочки, штанів та, можливо, плаща. Досить схожий костюм носили на той час й інші «варварські» народи, наприклад, племена Прибалтики та германці.

Встановити, як саме носили такий одяг, допомагають знахідки фібул, якими застібалися кінці плащів-накидок та пряжок від шкіряних ременів. На відміну від германців, слов’яни здебільшого користувалися фібулою, яку закріплювали на плечі або на грудях. Парні фібули у трупоспаленнях рубежу нашої ери та у складі більш пізніх скарбів трапляються рідко. Такі застібки часто мінялися відповідно до моди, тому вони можуть бути чітким хронологічним індикатором. Саме фібули є тією основою, на якій ґрунтуються хронологія та періодизація більшості європейських культур І тис. н. е.

На рубежі нашої ери у племен зарубинецької культури були поширені фібули, виготовлені з одного шматка дроту. Етнографічною ознакою зарубинецької культури є фібули із спинкою у вигляді вузького трикутника. Можливо, для скріплення плаща або покривала використовували також підковоподібні фібули, які у Прибалтиці мають назву сюльгами, та великі шпильки із спіральною або кільцеподібною голівкою[363]. Деталі ременів трапляються рідко, здебільшого вони були привізними. Жіноче вбрання доповнювало намисто, що мало не тільки скляні намистини, а й бронзові спіральки, трубочки, підвіски. Трапецієподібні пластинчасті підвіски, скріплені по кілька штук ланцюжками, впліталися у волосся або кріпилися до жіночого головного убору.

Костюм ранньослов’янських племен у римський час набуває виразних етнографічних рис, що відрізняли його від одягу сусідніх народів. Поряд із залізними та бронзовими фібулами й пряжками провінційно-римських типів, поширеними в Європі, на Подніпров’ї з’являється своєрідний тип прикрас та предметів особистого вбрання — так звані речі з виїмчастою емаллю. Ці вироби були поширені на значній території Східної Європи, але основні їх знахідки тяжіють саме до Середнього Дніпра. Це були масивні литі прикраси, орнаментовані наскрізними прорізями та гніздами для різнокольорової емалі (переважно червоної) геометричних обрисів. Хоча такі речі виникли не без певного впливу із заходу, слов’янські майстри зуміли надати їм власного стилю.

Ювелірна школа існувала на той час і в середовищі балтських племен у районі Мазовії.

До складу середньодніпровського костюма II—IV ст. (очевидно, святкового або престижного) входили великі трикутні перекладчасті та підковоподібні фібули, нагрудні ланцюги з великих плескатих ланок, масивні браслети з поперечними ребрами, шийні гривни, різноманітні та пластинчасті підвіски (здебільшого у вигляді півмісяця) — деталі намиста, пластинчасті головні вінці з карбованим орнаментом тощо[364].

Зазначимо також, що у римський час широкого поширення набувають і різні поясні пряжки. Інколи шкіряні пояси прикрашалися бронзовими або срібними накладками. До пояса підвішувався ніж, точильний брусок, кресало, кістяний гребінь та інші особисті речі.

Водночас із виходом слов’ян на широку історичну арену, усвідомленням ними своєї спільноти та відмінності від народів, що їх оточували, відбуваються й певні зміни в їхньому одязі. Для слов’янського вбрання цього періоду найхарактернішими стають так звані старожитності антів. Склад таких скарбів та окремі знахідки досить різноманітні, але для слов’янської культури VI—VIII ст. особливо показовими є пальчасті, антропо- та зооморфні фібули, браслети з потовщеними кінцями, гривни та деталі багатих поясних наборів. Більшість цих виробів мають прототипи у Подунав’ї та Криму, але й у цьому випадку місцеві ювеліри внесли у цей стиль свій доробок. На відміну від прикрас з виїмчастою емаллю, фібули з числа «старожитностей антів» оздоблені рельєфним литим орнаментом, на якому часто зображені гротескові звірячі, пташині або людські маски, їхня поверхня додатково прикрашалася карбуванням та гравіюванням у вигляді концентричних кружалець та решіток.

Рис. 22. Срібні та бронзові прикраси з городища Зимне.

Зрідка прикрашалися й кінці масивних браслетів. «Геральдичні» пояси були частиною воїнського вбрання. Крім пряжок, до складу таких поясів входили різні накладні бляшки, які прикрашали сам пояс та звисаючі з нього ремінці. Вважають, що такі набірні пояси, залежно від кількості та характеру накладок, вказували на певний соціальний статус їх власника або на його заслуги перед родичами.

Жіночий слов’янський костюм того часу доповнювали різні намиста, підвіски, сережки та спіральні скроневі кільця, які впліталися у волосся.