Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів

У київській культурі зони концентрації окреслюються досить чітко, проте кордони між ними звичайно розмиті. Остання обставина може бути пов’язана з недостатньою вивченістю деяких регіонів. Так, у Середньому Подніпров’ї та Подесенні більшість пам’яток зафіксовано поблизу Києва, Чернігова та Новгорода-Сіверського, де систематично провадилися розвідки та розкопки. Планомірні дослідження пам’яток на сході Дніпровського Лівобережжя показали, що тут можна виокремити сім відносно невеликих зон концентрації площею 800—2000 кв. км[301].У ряді випадків виявлено гнізда київських пам’яток.

Синхронні черняхівські пам’ятки, що містять виразні елементи слов’янської культурн у вигляді напівземлянкових жител з характерною ліпною керамікою, займають відносно компактну територію у верхів’ях Дністра і Західного Бугу. На інших теренах подібні старожитності майже невідомі. Певними аналогіями до них є поселення Середнього Подністров’я (Сокіл, Теремці та ін.), Середнього Подніпров’я (Хлопків, Журівка та ін.) та Лівобережжя (Боромля II, Рідний Край III та ін.).

Зони концентрації слов’янських культур V—VII ст. досить аморфні. Ймовірно, колонізація слов’янських племен у цей період порушила структуру заселеності, що існувала раніше. Найбільш виразно зони концентрації окреслюються для празької культури, насамперед для ґрунтовно вивчених пам’яток типу Корчак на р. Тетерів та типу Кодин у верхів’ях Пруту[302]. Поряд з останньою групою розташована досить велика зона концентрації на Середньому Дністрі, до якої входять поселення біля с. Рашків[303]. У межах згаданих скупчень виявлено й чіткі гнізда селищ, про які йшлося вище. Менш досліджені пам’ятки пеньківської та колочинської культур дають змогу говорити про певну концентрацію пам’яток лише в окремих випадках. Наприклад, для пеньківської культури відомі групи поселень у нижній течії Тясмину, а також на Південному Бузі та в середній частині Молдови, причому в перших двох випадках виокремлюються й гнізда[304]. Колочинські пам’ятки зосереджено головним чином на південь від Могильова, на північний схід від Гомеля, а на території України — в районі Новгорода-Сіверського та Путивля.

Кількість пам’яток східних слов’ян VIII—X ст., які змінили старожитності третьої чверті І тис. н. е., значно збільшилась. Тут треба казати скоріше не про зони концентрації, а про щільне заселення басейнів великих рік та малих річок. Такі зони заселеності звичайно складаються з кількох компактних гнізд та відділяються одне від одного невеликими вільними ділянками. Часто до гнізда входить не лише група малих селищ, а й велике центральне поселення, городище-сховище, святилище, могильник[305].

Останнім часом в археологічній літературі зони концентрації пам’яток розглядаються як відображення життєдіяльності племен. Тому необхідно стисло спинитися на проблемі співвідношення племені та вождівства. Як показують найновіші дослідження етнографів[306], плем’я як соціальне утворення збігається з поняттям «чіфдом». Воно також являє собою етнічну одиницю, що найбільш яскраво виражається в самоназві.

Гніздове розташування пам’яток точно відповідає етнографічним описам простих вождівств і разом з лінійними закономірностями у плануванні поселень свідчить про те, що у момент появи на історичній арені слов’яни перебували саме на цьому щаблі соціального розвитку. Як і інші відомі історії соціальні інститути, вождівства пройшли довгий шлях від ранніх простих форм до більш складних. Сам собою напрошується висновок, що на одній і тій же території вождівства виникали, розвивалися, досягаючи найвищого розквіту, і розпадалися через вплив різних несприятливих факторів безліч разів, перш ніж виникла держава.

Можливо, саме ці процеси ілюструють наведені археологічні матеріали. Зазначені зміни, що відбулися під час кризи зарубинецької культури, особливо зникнення протягом І—II ст. городищ, ймовірно, засвідчують розпад ряду складних вождівств, що археологічно репрезентовані верхньодніпровським, прип’ятсько-поліським та посеймським локальними варіантами зарубинецької культури. Їх розпад знаменує початок нового циклу розвитку простих вождівств у слов’ян на пізньозарубинецькій та зубрицькій етнокультурній основі і на значно ширшій території порівняно із зарубинецьким часом. Ці вождівства ускладнювались і, досягнувши певного рівня, знову розпадались.

Значний хронологічний проміжок, що відділяє перші власне слов’янські культури від виникнення Київської держави, показує, який довгий шлях розвитку потрібно було ще пройти слов’янському суспільству, перш ніж воно досягло рівня державності.

На процес становлення державності у слов’ян суттєво впливав і такий фактор, як постійне пересування по території України кочівницьких орд, а також експансія германських племен у перших століттях нашої ери. Внаслідок усіх цих подій слов’яни на певний час опинилися під пануванням готів. Писемні джерела яскраво оповідають про перипетії боротьби з ними, коли укріплювалися і криcталізувалися структури слов’янських протодержавних об’єднань. У всякому разі поширення, починаючи з V ст. н. е., у значній частині слов’янського ареалу жител з чітко позначеними чотирикутними формами і піччю в одному з кутів дає змогу достовірно визначити наявність генеалогічних зв’язків. Це явище відбиває більш чітке структурування конічного клану порівняно з попереднім часом.

Як нам здається, усі ці факти укладаються в рамки процесу подальшої складної структуризації слов’янських чіфдомів. Напевно, свідчення Йордана про гото-антські війни наприкінці IV або на початку V ст. відбивають структуру верхівки саме складного вождівства. Історик згадує вождя антів Боза, його синів і 70 старійшин[307]. Можливо, тут маються на увазі представники головної кланової лінії й менш імениті. Але кількість старійшин, якщо припустити, що автор мав на увазі ватажків простих чіфдомів, свідчить про обширне й потужне протодержавне об’єднання слов’ян уже наприкінці IV — на початку V ст. Згодом саме так описуються анти і склавини на сторінках візантійських джерел VI ст.[308].

У зв’язку з цим вартою уваги здається аналогія, яку проводить Г. Г. Литаврін між «Славініями» VII ст. на території Балкан і антським союзом IV ст. У ході досліджень автор дійшов висновку, що «поняття «Славінія» слід розглядати в тісному зв’язку з проблемою становлення ранньофеодальної державності у слов’ян»[309]. Візантійські джерела IX—X ст., що розповідають про події VII—VIII ст., вживають цей термін тільки у множині і вказують «на особливу форму соціально-політичної організації» «Славіній»[310]. Можливо, «на чолі кожної з них стояв вождь-князь (зі спадковою в його роду вищою владою) і підпорядковані йому старійшини (архонти), частина з яких складала безпосереднє оточення вождя, а частина перебувала під його сюзеренітетом, зберігаючи під своєю владою племена, що входили в дане об’єднання»[311].

Слід, напевно, визнати, що політичну структуру «Славіній» можна розглядати як типовий приклад чіфдому. Тому не дивно, що за відсутністю легалізованих форм примусу соціальна організація слов’ян здавалася візантійським історикам достатньо вільною, щоб назвати її демократією.

Звичайно,